Мені не щастить

Як ви гадаєте, хто придумав теорію про чорні та білі смуги? Ну, ту,  де життя, мов зебра: спершу смужка одного кольору, потім іншого, а наприкінці... самі знаєте що...

Як на мене, цей анекдот дуже влучно ілюструє усе моє не надто насичене подіями життя. Посудіть самі -- рік лише  нещодавно розпочався, а я за цей місяць із "хвостиком" устигла втратити роботу, розійтися зі своїм хлопцем та цілковито переконатися у власній недосконалості.

Мої однокласники та одногрупники з університету, на сторінки яких у соцмережах я часом заглядаю, ще більше підсилюють враження, що із моїм життям щось не так. Одні з них викладають фото за кермом дорогих автівок, в директорських кріслах чи на фоні заморських краєвидів; інші -- демонструють ідеальні будинки та квартири, усміхнених супутників життя, гарненьких слухняних діточок... Ще хтось хвалиться своїми картинами, опублікованими книгами, піснями, які замовляють у них відомі музиканти. Інші -- не особливо заморочуючись, постять світлини власноруч приготованих кулінарних шедеврів, вишитих серветок чи зроблених манікюрів.  Лише мені похвалитися зовсім нічим. Іноді у мою голову закрадається підступна думка, що я повна бездарність. І до того ж, величезна невдаха...

До пори до часу усе було нормально. Так, зірок із неба ваша покірна слуга не хапала, але й задніх не пасла. У школі була твердою "хорошисткою", завдяки гарній пам'яті та посидючості. Може, і в відмінниці вибилася б, та їх, розумників, було забагато в нашому колективі. Четверо на один клас -- це ще більш-менш, а п'ять -- то вже був би перебір. Поскільки клас був досить "елітним" -- так співпало, що навчалося в нашій школі чимало діток багатіїв, то на них учителі покладали особливі надії. А моя мама була простим продавцем у супермаркеті. А батька взагалі у природі не існувало. Що з мене візьмеш?

"Чекай-чекай, -- втрутяться тут читачі, -- як це -- батька не існувало? Ні, ми розуміємо, що ти -- фантастка ще та, але у будь-якій неймовірній історії мають діяти закони природи. І  зовсім без участі представника сильної статі діти на світ не з'являються!"

Так, ваша правда, дорогенькі! Десь, безперечно, блукає світом чоловік, котрий має ті ж самі гени, що і я. Однак, хто він і як його звуть-величають, мені невідомо. У моєму свідоцтві про народження навпроти графи "батько дитини" красується жирний прочерк, прізвище я ношу мамине -- Лісовська, а по-батькові дідусеве -- Леонідівна. От, тепер ви знаєте майже всі мої анкетні дані, за винятком найголовнішого -- імені. А воно досить рідкісне -- Мирослава. Правда, повним ім'ям мене майже ніхто не величає. Мама зверталася до мене, як до хлопця якогось -- Славка, бабуся лагідно називала Миросею, а друзі скоротили моє наймення до лаконічного Міра. Втім, я й сама так усім відрекомендовуюсь -- Міра Лісовська. Звучить так, ніби це якийсь творчий псевдонім, правда? Але ні, це справжнє ім'я. І крім нього, у мені немає анічогісінько незвичайного.

Я середнього зросту, звичайної статури, не худа і не гладка, не чорнява й не білява, а маю волосся такого нудного кольору, який на коробках із фарбою зазначають "середньорусявий". І очі в мене середні... чи то пак, сіро-зелені, втім, залежно від освітлення вони можуть видаватися і блакитними, і горіховими. І сама я належу до того типу зовнішності, який, кажуть, дуже пасує шпигунам та розвідникам -- а саме, непримітна людина, без особливих ознак. Захочу -- можу перевтілитися у будь-який образ, тільки нащо воно мені? Я не шпигунка і не акторка. Я -- дівчина з натовпу, сіренька мишка. Можливо, тільки вчора ви пройшли повз мене на вулиці і навіть не помітили. Але я не гніваюсь. Бо, скоріше за все, я так само не помітила вас.

Я -- людина досить неуважна, і часто мені закидають знайомі: " Щось ти, Мірко, занадто високо себе несеш. Ідеш по вулиці -- і не вітаєшся..."

А таке зі мною трапляється, сперечатися не буду. Та зовсім не через мою пихатість і самовпевненість. Просто я можу замислитися про щось своє і не помітити того, що коїться навкруги.

Іноді ця неуважність відігравала в моєму житті фатальну роль. Як, наприклад, два дні тому вона поставила крапку у багатообіцяючій кар'єрі секретарки. Це тоді, коли я випадково забула в автобусі папку з важливими робочими документами. Хоча я підозрюю, що справжня причина, через яку шеф мене попросив на вихід, звалася Магдаленою і була його новою пасією. І от ця Магдалена його до мене приревнувала та поставила питання рубом: "Або я -- або вона." Звісно, начальник, як і кожен нормальний чоловік, віддав перевагу довгоногій блондинці з третім розміром грудей, нарощеними бровами ( ой, прошу вибачення, віями та нігтями... хоча, можливо, за новомодніми тенденціями уже і брови навчилися нарощувати, недарма вони в Магди такі густі і пишні). У будь-якому разі, саме вона тепер відповідає на дзвінки у директорській приймальні та заварює його улюблений еспресо.

А я... ну що я? Я ж не була його коханкою, тому звільнення сприйняла філософськи. І почала шукати нову роботу. За фахом я, узагалі-то, історик. Проте ця професія у нашому місті не є надто перспективною. Звичайно, я могла б працювати вчителем, чи там екскурсоводом у краєзнавчому музеї, але ні те, ні інше не викликає в мені особливого ентузіазму.

Так що поки що я оббиваю пороги сучасних офісів, розсилаю своє резюме, проходжу співбесіди на різні посади, що мають досить слабке відношення до фаху, вказаному в моєму дипломі. От сьогодні, наприклад, спробувала влаштуватися адміністратором у салон краси, але, певно, виявилася недостатньо красивою для цього, сорі за тавтологію. Тож чує моє серце, що, позмагавшися ще трохи за місце під сонцем, я, зрештою, опинюся за касою супермаркету чи продаватиму газети в кіоску.

Хоча навіть таку роботу в нашому місті отримати не так просто. А я -- зовсім не боєць. Будь моя воля, я б узагалі сиділа вдома, насолоджуючись самотністю. Шкода тільки, що булки на деревах не ростуть, та й комірне платити треба. І борги колишнього хлопця віддавати, за кредитом, який він оформив, вказавши мене як поручителя, а потім здимів у невідомому напрямку.