1. Айрон

Я Айрон Візорт. Наслідний принц. Спадкоємець престолу. Свою мету я знаю. Процвітання країни і добробут королівства. Все інше так, не суттєво й не важливо. 
Я старший з пʼяти дітей короля Кайлена й королеви Айрін. 
Ми чистокровні перевертні пантери. У світі, де плідність родини є чи не найбільшим благом, де двоє дітей вважається за подарунок долі, моє сімʼя є унікальна. Та вирізняється вона не тільки цим. Жінка завжди була лише додатком до чоловіка. Єдиною ціллю якої було народити нащадків і бути тихою тінню. Покірною, лагідною, терплячою. Та не моя мати. Вона перевернула з ніг на голову життя мого батька. Грізний король, від погляду якого блідли найвідважніші генерали, вдома ставав закоханим хлопчаком. Чи хотів я такого для себе? Ні, ні і ще раз ні. Для чого? Щоб сходити від ревнощів з розуму? Щоб розчинятися в іншій людині? Це не моє . Набагато простіше жити так як зараз . Керуватися розумом, а не серцем. Бути господарем свого життя. Жінки, хоч і істоти привабливі, але окрім як любовних утіх нінащо не предназначені. І яка різниця, хто зараз поруч. Головне, щоб гарненька і вправна в ліжку. Брюнетка, блондинка - це взагалі байдуже. 
Щодо моєї матері. Тут окрема історія. Всі свої тридцять рочків, я вважав, що мене народила любляча й турботлива жінка, але виявилось що це зовсім не так. Жорстока й цинічна. Інакше, як пояснити її вчинок? Підловила мене, як жовторотика. 

Місяць тому, моя молодша сестра Абігель, найменша з нас,  виявилася ідеальною парою для графа Дайрена. Я знав її , я знав його. Вони ж повбивають один одного. Справа в тому, що наша сестричка, яку я люблю безмежно, виросла, мʼяко кажучи, не зовсім за канонами виховання юної леді. Батькова безмежна любов і її врода зробили з неї справжнє бісеня, яке, як я вважав, не здатен терпіти жоден чоловік, а Дайрен і поготів. Сильний, владний, навіть жорсткий. Ми з братами навіть зробили ставки, через скільки вона припреться назад, доконавши його. І в цей момент, ця лисиця, так звана матір, ніби не нароком каже: «а я готова посперечатися, що вони одружаться». Ну як було не вхопитися за це? 

Що було поставлено на кону? Бажання. Нічим не обмежене бажання. Мені б задуматися, адже вона не програвала ще жодного разу, та я був засліплений азартом. Діло здавалося сто відсотковим. Шанс, мати такий козир проти маман, туманив мені розум. 
«Ти одружишся за три місяці» був її вердикт. «Ти любила мене хоч колись?» спитав я у відповідь. «Сонечко, не блазнюй, навчися програвати достойно. Це й так неминуче. Тобі вже тридцять. Час задуматися про спадкоємців. Батько хоче відійти від справ, а поки ти не одружишся, це неможливо«. Підійшла, ласкаво поцілувала мене в чоло, погладила по голові, як малу дитину. Вона права. Завжди права. Та це ніяк не заспокоювало мене. Я сподівався ще на пару вільних років. 
В принципі, це ніяк не змінить моє життя, заспокоював я себе. Ну, зʼявиться в мене дружина. Виберу з найбільш підходящих. Гарну, родовиту і плідну. Навідуватимусь час від часу, від мене не убуде. Це й так був пункт, в життєвому плані, який треба було виконати. 
Отже, за три місяці весілля. За два - початок відбору наречених. За один - бал, на які зʼїдуться потенційні наречені, що б я краще придивився. Взагалі то, реальна кандидатка вже є, Патрісія Доунт, дочка канцлера , вихована в найкращих традиціях . Сумирна і покірна, ніжна і чарівна дівчина, яка є тим, що мені потрібно. Я бачив її декілька раз, ніяких емоцій вона в мені не викликала, але й огиди я не відчував. Те що треба. Навіщо тоді цей фарс з відбором? Традиції. Щоб їх. Місяць мого часу забере ця безглуздість.