Програма Від Смерті

Його звали Джефферсон. Він працював на фабриці з виробництва синтетичного м’яса. День у день чоловік носив важкі контейнери з сірою масою й засипав їх у величезні змішувачі. Від цього запаху нудило, а руки постійно липли, ніби від жиру. В тій суміші, давно не залишалося нічого живого.

Ввечері робітники шикувалися в довгі черги біля платіжних терміналів. Дрони зависали в небі, відстежуючи кожен рух. Війська корпорації в чорній броні стояли поряд, тримаючи в руках електрошокові рушниці.

— Сьогодні все гаразд? — тихо запитав Джефферсон у жінки попереду.

— Не знаю… Минулого тижня затримували. Кажуть, система «глюкнула». — відповіла вона.

Коли доходила його черга, Джефферсон під’єднував роз’єм нейрокабелю до своєї потилиці, відчуваючи короткий спалах у голові. Електронні гроші зараховувалися на його особистий рахунок.

Отримавши заробітну плату, чоловік рушив додому. Міські вулиці вночі були майже порожні, лише слабке світло голографічних рекламних банерів, відбивалося від мокрого асфальту. Виснажене тіло відчувало кожен крок, а в повітрі пахнув запах синтетичної їжі, машинного мастила і пилу, що піднімався з доріг.

Він повільно йшов до станції метро, де потяги, заповнені втомленими і мовчазними людьми, мчали крізь тунелі, на інший кінець міста. Вулиці мегаполісу тонули в неоновому світлі та гулі тисяч голосів. Вздовж тротуарів тягнулися ряди магазинів, барів і кафе. У повітрі стояв запах хімічних ароматизаторів, що змішувався з чадом вентиляційних шахт. Люди з поспіхом купували синтетичну їжу на вечерю.

Над головами роєм снували дрони-кур’єри. Вони рухалися чіткими потоками, наче зграї механічних комах, безшумно доставляючи вакуумні контейнери з їжею, у різні райони міста. Подекуди, їхні червоні очі спалахували в сивому тумані.

Біля прилавків продавці торгували однаковими пакетами з порошками. Кожен мав маркування і вбудований QR-чіп, без якого автомат не визнавав товар придатним. Варто було залити вміст гарячою водою, і за кілька секунд, хімічна реакція перетворювала суміш, на густу масу з імітацією смаку курки, телятини або соєвого соусу.

У цьому світі вже давно неможливо було знайти справжні овочі чи фрукти. Печена риба з картопляним пюре, залишилася лише спогадом, що блукав у старих цифрових архівах, як примара минулого. Для сучасного покоління ці слова звучали так само порожньо, як легенди про драконів чи богів. Вони навіть не знали, напевне, що сталося з кліматом та природою планети.

Земля втратила свою родючість. Колись, зелені поля й ліси, перетворилися на мертві рівнини, вкриті тріщинами сухого ґрунту. Тепер тут здіймалися бурі пилу, що день у день, точили повітря, вгризаючись у бетонні стіни мегаполісів. Пустелі невблаганно розросталися, пожираючи залишки колишніх міст та сіл. Справжнє життя, зникло разом із природою, залишивши по собі лише технологічну ілюзію. А спогади про свіже повітря чи дощ, здавалися сном.

Скрізь, куди сягало око, тягнулися нескінченні павутини проводів, кабелів та оптоволоконних систем, що оплітали місто, наче коріння якогось металевого організму. Іноді, можна було почути потік інформації та шурхіт даних, що передавався мережами мегаполісу.

По всьому місту, там, де людські потоки були найгустішими, стояли спеціалізовані термінали. Щодня, тисячі чоловіків, жінок та дітей, сходилися до них, щоб оновити електронні системи власного тіла. Холодні конектори нейрокабелів, торкалися їхніх голів, і мозок наповнювався процесами завантаження нових програм, та оновленням даних. У гігантських скупченнях, де населення і потоки інформації зливалися воєдино, місто нагадувало величезний мурашник — живий, безперервно працюючий, похмурий і неймовірно механізований.

Людство сягнуло таких вершин у розвитку комп’ютерних систем і нанотехнологій, що саме тіло новонародженої дитини вже не належало їй повністю. У кожному пологовому будинку, стерильні медичні роботи виконували обов’язковий ритуал. Одразу після першого крику немовляти, в його мозок вводили прозору рідину, що нагадувала сріблясте сяйво. Усередині неї містилися мільярди мікроскопічних наноботів — крихітних механізмів, невидимих для людського ока. Вони миттєво проникали в клітини, впліталися в тканини, перепліталися з нервовими закінченнями, немов створюючи нову, невидиму мережу.

Рана швидко загоювалась, і на шкірі залишався тонкий слід, ледь помітний на перший погляд. Та з часом цей знак перетворювався на акуратний роз’єм — символ нового покоління. Відтепер у кожного, поруч із кровоносною, нервовою та м’язовою системами, жила ще одна — електронна. Вона зросталася з тілом, роблячи людину невід’ємною частиною глобальної мережі.

У тіло людини тепер завантажувалися програми, оновлення та бази даних так само легко, як колись у комп’ютери чи смартфони. Операційна система організму постійно працювала у фоновому режимі, контролюючи мільйони процесів, а прошивки керували наноботами, що безупинно курсували судинами, немов пакети даних у гігантській мережі. Вони не просто підтримували життя — вони моніторили кожен орган, кожен нейронний імпульс, виконуючи роль антивірусів і системних адміністраторів тіла.

Мікроскопічні механізми аналізували стан здоров’я в реальному часі. Вони надсилали повідомлення, які саме лікарські програми потрібно оновити чи придбати. Замість аптек тепер існували хаби медичного софту. Там можна було купити цифрові ліки проти застуди чи грипу, зрощення переламаних кісток або відновлення обпечених тканин.

Завантажена програма запускала серію команд: наноботи отримували інструкції, синхронізувалися між собою через внутрішні протоколи й виконували завдання з точністю мікросекунд. Вони діяли швидше й досконаліше, ніж будь-який хірург чи терапевт. Усе тіло працювало як самонавчальна система, де кров, нервові імпульси й електронні алгоритми перепліталися в єдину мережу — живий комп’ютер із плоті й коду.

Він зайшов до аптеки, що виглядала як підпільний дата-центр. Тут вже давно не продавали таблеток чи сиропів. На полицях сяяли прозорі капсули й темні флеш-носії з вбудованими голографічними мітками. Кожен із них містив у собі пакети коду: лікувальні програми, системні оновлення, антивірусні патчі для організму та прошивки. У повітрі стояв запах нагрітої електроніки й гарячого пластику, а в кутку монотонно гуділи охолоджувальні вентилятори.