роман повністю

ПРОФСПІЛКА НІЧНИХ

Роман

Тимофій Письменний 

Зміст

Пролог. Пункт перший

Частина перша. Піца падає крізь руки

Розділ 1. Мадам замовляє маргариту

Розділ 2. Форс-мажор у трьох примірниках

Розділ 3. Ростислав говорить слайдами

Розділ 4. Шкарпетки

Розділ 5. Колесо рахує

Розділ 6. Ахмед читає буряк

Розділ 7. Парковка біля цілодобового

Розділ 8. Тринадцятий

Частина друга. Страйк

Розділ 9. Три мільйони переглядів

Розділ 10. Колективна відмова

Розділ 11. Опціони замість нирок

Розділ 12. Салон на чотири з половиною

Розділ 13. Кімнати, яких не будували

Розділ 14. Дрон хоче членський квиток

Розділ 15. Рука, що пише

Розділ 16. Справа 1987 року

Частина третя. Штрейкбрехери з Того Боку

Розділ 17. Окрема угода

Розділ 18. Кухарі в рукавичках

Розділ 19. Шкатулка з ґудзиками

Розділ 20. Найдовший маршрут

Розділ 21. Баба Комірчина

Розділ 22. Під'їзд, що провалився

Розділ 23. Невдалі передачі

Розділ 24. Скликання

Частина четверта. Дрезина

Розділ 25. Порядок денний

Розділ 26. Хтось-із-13-Б показується повністю

Розділ 27. Пункт про сон

Розділ 28. Печатка

Розділ 29. Підписи

Розділ 30. Перша ніч за новим Договором

Пролог. Пункт перший

Того року Поділ горів двічі: навесні від свічки, восени від грошей. Після другої пожежі від шинку Мошка Липи на Житньому торгу лишилися три стіни, піч і погріб. Дах згорів, зате погріб уцілів, а в Києві погріб завжди важив більше за дах. Дах бачать усі. Що лежить у погребі, знають тільки ті, кому треба.

Самійло Ковбаска носив. Більше він нічого не вмів, зате носив добре: мішки на Житній торг, бочки з Дніпра, п'яних із шинку додому й тверезих у протилежному напрямку. За два гроші він міг донести будь-що будь-куди й дорогою не відкусити, не відсьорбнути й не загубити. На Подолі це вважалося дивовижею приблизно такого самого рангу, як двоголове теля.

Того вечора шинкар покликав його на згарище, сунув у руки горщик гречаної каші з салом і накритий полотном глечик.

— Знесеш у погріб, — сказав Мошко. — Поставиш біля дальніх дверей. Нічого не питаєш.

— А хто там?

— Я ж кажу: нічого не питаєш.

— То я й не питаю. Я цікавлюся.

Мошко подивився на нього так, як дивляться на людину, якій зараз дадуть третій гріш, аби вона заткнулася. Самійло взяв третій гріш і заткнувся.

У погребі пахло мокрим попелом і кислою капустою. Самійло знав цей погріб: сам торік заносив сюди бочки. Тут було чотири стіни, дві з них цегляні, дві земляні, і жодних дальніх дверей. Тепер у земляній стіні стояли двері. Невисокі, з потемнілих дощок, з залізною клямкою, яка виглядала старшою за Київ. Із-під них тягло холодом, хоча за земляною стіною мала бути земля.

Самійло поставив горщик на долівку перед дверима, поклав зверху глечик і розвернувся йти. Двері прочинилися на долоню. Звідти визирнула рука, біла, як тісто, і без нігтів. Рука помацала повітря над горщиком, наче шукала його наосліп, і пройшла крізь нього, як крізь туман.

— Не так, — сказав голос за дверима. Голос був сухий і втомлений, як у писаря, що працює третю добу. — Ти не доніс.

— Як не доніс? Ось воно стоїть.

— Стоїть на твоєму боці. Треба, щоб ти доніс.

Самійло був чоловік простий, але не дурний. Він постояв, подумав, узяв горщик знову в руки й посунувся до дверей. Рука знову помацала й знову пройшла крізь кашу. Тоді Самійло, сам не знаючи чому, переступив поріг половиною лівого чобота.

Рука взяла горщик.

Те, що сталося далі, київські літописці не записали з двох причин. По-перше, жодного літописця там не було. По-друге, літописці взагалі рідко бувають там, де відбувається щось важливе, бо важливе зазвичай відбувається вночі в погребах, а літописці вночі сплять.

Двері відчинилися ширше. За ними виявилася не земля, а кімната, вузька, як труна, і довга, як черга до митника. По обидва боки до стелі стояли полиці з паперами. Посередині за столом сиділо троє. Троє були такі самі бліді, як рука, і такі самі розмиті по краях, ніби хтось намалював їх вуглем і ненароком зачепив рукавом. Тільки один, середній, тримався чіткіше за інших, бо саме він тримав горщик і їв кашу просто пальцями, жадібно, з тією поспішністю, з якою їдять люди, що довго голодували. Або не люди.

— Канцелярія Порогу, — сказав лівий, той, що з голосом писаря. — Сідай, Носію.

— Я постою.

— Як знаєш. Нас ти не бачив, ми тебе не кликали, а розмову ми ведемо, бо так склалося. Ти доніс. Тобто ти можеш доносити. Це рідкісне вміння.

— Та яке рідкісне. Я все життя ношу.

— Ти все життя носиш на своєму боці. На наш бік донести можна лише в людських руках і лише через поріг. Ми їсти мусимо, Носію, інакше розвіємося, як дим над Подолом. А взяти їжу з вашого боку самі не можемо. Порогу не переступити.

Самійло подивився на середнього. Той доїдав кашу й ставав щільнішим просто на очах. Уже можна було розгледіти, що в нього є брови, а на бровах сажа.