Розділ 14: Перед світанком

Зранку квартира наповнилась звуками зборів: блиск замків, скрип валіз, тихий шурхіт документів. Її чашка з кавою стояла на краю столу, залишаючи тонке півколо на серветці. Ми мовчали, але не через незручність — а через відчуття глибини моменту. Все було сказано раніше. Тепер настав час дій.

— Чомусь мені трохи сумно, — сказала вона, застібаючи пальто.

— Сумно залишати місце, де почалася наша історія?

— Можливо. Але водночас я знаю — попереду краще.

Ми вийшли з під’їзду, і я помітив, як у неї тремтять руки. Вперше за весь час вона виглядала вразливою.

— Ти ще можеш передумати, — прошепотів я, зупиняючись.

Вона подивилась на мене — глибоко, повільно, ніби вивчала кожну зморшку на моєму обличчі.

— Якщо я передумаю, я втратю не місто. Я втратю тебе.

І цього вона не хотіла.

Аеропорт зустрів нас світлом і шумом. Черги, оголошення, валізи, обійми — життя, що не зупиняється ні на мить. Ми сіли поруч, чекаючи посадки, і я не міг відірвати очей від неї. У неї було щось… спокійне. Як у людини, яка прийняла все, що мала прийняти.

— А ти не боїшся? — запитала вона, поклавши долоню на мою.

— Боюсь. Але з тобою — менше.

Вона усміхнулась. І та усмішка розвіяла всі залишки сумніву.

У літаку ми сиділи біля вікна. Коли шасі відірвалися від землі, я відчув, як її пальці міцно зчепились із моїми. Ми мовчали, дивлячись, як хмари повільно покривають місто під нами.

— Скажи, — прошепотіла вона, — а ти уявляв колись, що саме так буде?

— Ніколи. Але якби мені хтось колись сказав, що моє серце вибере тебе — я би не повірив. І водночас… я знав це з першого дня.

— Коли я увійшла в аудиторію?

— Коли ти сказала першу фразу. Я тоді ще не розумів, але щось у мені вже здригнулося.

Вона поклала голову мені на плече.

— Тепер це — наш новий початок. Без таємниць, без страху.

Я поцілував її волосся, і вперше за довгий час відчув: майбутнє не лякає. Воно чекає.