Глава 7: Нарешті вихідний

Глава 7: Нарешті вихідний

Настало Сьоме Утро. Воно було іншим. Не було ані творчого свербежу в пальцях, ані грандіозних планів, записаних на небесних сувоях. Була лише тиша. І втома. Глибока, фундаментальна втома, знайома кожному, хто завершив великий проєкт. Я створив світло, воду, землю, рослини, світила, тварин і, нарешті, людей. Мій шестиденний творчий запій добіг кінця.
Я сидів на вершині найвищої гори, яку назвав Арарат (гарне слово, округле), і спостерігав за своїм світом. Сонце повільно підіймалося, заливаючи долини золотим світлом. Внизу, в саду, Адам і Єва сміялися, ганяючись за метеликами. Зграя пеліканів невпевнено намагалася злетіти, а один качкодзьоб просто плавав на спині, роздумуючи про щось своє, качкодзьобське.
Все працювало. Екосистема функціонувала. Дизайн тішив око.
– Ну що, Гавриїле? – запитав я, коли мій вірний проєкт-менеджер з'явився поруч. Цього разу без планшета, просто з чашкою запашного небесного нектару. – Як тобі?
Гавриїл оглянув панораму.
– Владико, це... вельми добре. Навіть краще. Всі системи працюють у штатному режимі. Відгуки перших користувачів – позитивні. Рівень задоволеності – 99,8%.
– А що з тими двома десятими відсотка?
– Це той тиранозавр. Він знову лякає дрібних ссавців. Але це в межах статистичної похибки, – заспокоїв він.
Я відпив нектару. На душі було тепло й спокійно. Це було відчуття завершеності. Я подивився на все, що створив, і побачив, що воно – «добре вельми». Не просто «добре», як у попередні дні, а саме «вельми». Це коли ти дивишся на свою роботу і розумієш, що навіть з усіма дивацтвами, багами та качкодзьобами, вона вийшла цілісною.
– Знаєш, Гавриїле, я втомився, – зізнався я. – Думаю, я заслужив на вихідний.
Гавриїл ледь не поперхнувся нектаром.
– Вихідний? Владико, але ж проєкт щойно запущено! Потрібен нагляд, підтримка, оновлення...
– Все має працювати й без мене. Хоча б один день. Я залишу інструкцію. Чітку, зрозумілу, для всіх. І взагалі, сьомий день має бути днем відпочинку. Це буде традиція. Хороша традиція. Потрібно освятити цей день.
Я спустився до Адама і Єви. Вони сиділи біля річки і намагалися навчити папугу говорити «добре вельми». Виходило не дуже.
– Діти мої, – звернувся я до них. – Я маю на деякий час відійти.
Вони злякано подивилися на мене.
– Ти нас покидаєш? – запитала Єва, і її очі наповнилися сльозами.
– Ні-ні, що ви! – поспішив я їх заспокоїти. – Просто беру невелику перерву. Відпустка. Усього на один день. Але перед тим, як я піду, давайте повторимо правила.
Я підвів їх до центру саду, де красувалося Дерево Пізнання. Його плоди спокусливо виблискували на сонці.
– Отже. Інструкція користувача, версія 1.0. Пункт перший: насолоджуйтесь. Бігайте, плавайте, співайте, їжте будь-які фрукти, крім...
– ...цих, – хором сказали вони, вказуючи на заборонене дерево.
– Правильно! Молодці. Це головне правило. Можна сказати, єдине. Все інше – на ваш розсуд. Любіть одне одного, піклуйтеся про сад. І, будь ласка, нічого не ламайте. Особливо гравітацію. Я її ледве налаштував.
Я подивився на них. Такі наївні, такі довірливі.
– Усе зрозуміло? – суворо запитав я.
– Так! – впевнено кивнули вони.
«Ну що з ними може статися за один день?» – подумав я. – «Вони ж розумні діти».
Я обернувся, щоб іти, і ледь не зіткнувся з Люцифером. Він стояв, притулившись до стовбура Дерева Пізнання, і з ледь помітною усмішкою полірував одне з яблук рукавом свого темного вбрання.
– У відпустку, кажете? Чудова ідея, – промуркотів він. – Творцю теж треба відпочивати. Не хвилюйтеся. Я тут... пригляну. Проведу, так би мовити, незалежний аудит користувацького досвіду.
В моєму серці щось тривожно йокнуло. Це було схоже на те, коли ти залишаєш підлітків самих вдома, а найпроблемніший з їхніх друзів обіцяє «за всім наглянути».
– Люцифере, – мій голос став крижаним. – Не чіпай. Нічого. І нікого.
– Я? Та що ви! – він картинно підняв руки. – Я лише спостерігач. Цікавлюся, як працює ваша система вибору в польових умовах. Чисто науковий інтерес. Гарного відпочинку.
Я подивився на Адама і Єву. Потім на Люцифера. Потім знову на них. Я вагався. Можливо, варто скасувати відпустку? Залишитися, проконтролювати...
Але я був такий втомлений. І, зрештою, їм треба було вчитися самостійності. Не можна ж вічно тримати їх за руку.
– Добре, – сказав я, хоча інтуїція кричала мені протилежне. – Я поклався на вас.
Я піднявся на найвищу хмару, знайшов зручне місце, щоб було видно все, але щоб мене не було видно, і приготувався нарешті розслабитися. Заплющив очі. Тиша. Спокій. Ніяких дедлайнів, ніяких технічних завдань...
І саме в цей момент до мого слуху долинув тоненький, вкрадливий голос знизу.
– А чи правда Бог сказав?..
Я різко розплющив очі. Внизу, під деревом, Люцифер у подобі змія вже вів світську бесіду з Євою. Адам стояв поруч і з цікавістю дослухався.
Я важко зітхнув і закрив обличчя руками.
– Я ж відійшов буквально на п'ять хвилин! На п'ять хвилин!
Мій перший вихідний в історії Всесвіту був безповоротно зіпсований. Попереду чекали розбір польотів, звіти про інциденти і, судячи з усього, терміновий випуск патчу для всієї системи.
І був вечір, і був ранок. День сьомий. День, коли я зрозумів, що служба підтримки у цього світу має працювати цілодобово. І без вихідних.

Моя відпустка тривала рівно вісімнадцять з половиною секунд. Я щойно вмостився на найпухнастішій хмаринці, заплющив очі і почав медитувати на вічну гармонію, як раптом знизу долинув тихий, вкрадливий шепіт, який миттєво змусив мене напружитися.
Це був Люцифер. Я не бачив його, але впізнав би цей тембр із мільярда інших. Він звучав як оксамит, під яким ховається скло. Він розмовляв з Євою. Адам стояв поруч, удаючи, що розглядає особливо цікавий листочок на дереві, але я бачив, що він нашорошив вуха.
– ...а чи правда Бог сказав, що не можна їсти з жодного дерева в саду? – почав Люцифер, майстерно перекручуючи мої слова. Класичний прийом: створити хибне враження, що заборона тотальна і несправедлива.
– Ні, що ти! – відповіла Єва, одразу потрапивши на гачок. – Ми можемо їсти з усіх дерев. Тільки з цього, – вона показала на Дерево Пізнання, – нам не можна. Бо Він сказав, що ми помремо.
Я схвально кивнув. Молодець, дівчинко, інструкцію пам'ятаєш. Але я недооцінив свого голову відділу контролю якості.
– Помрете? – Люцифер тихо, зневажливо розсміявся. Сміх був короткий, але він досяг своєї мети – посіяв сумнів. – Та ні, не помрете. Просто Він знає, що в день, коли ви скуштуєте цей плід, у вас відкриються очі. Ви станете, як боги, що знають добро і зло.
Він зробив паузу, даючи словам просочитися в її свідомість.
– Він просто... боїться конкуренції, – додав він ледь чутно, наче це була велика таємниця.
І це був удар нижче пояса. Геніальний і підлий. Він не просто запропонував порушити правило. Він запропонував абсолютно нову інтерпретацію реальності. Я – не турботливий Творець, а ревнивий монополіст, що приховує від користувачів «преміум-функції».
Я бачив, як в очах Єви закрутився вир думок. Вона подивилася на плід. Він був гарний. Він апетитно пахнув. А тепер він ще й обіцяв «розширений доступ» і «оновлення до версії Pro». Спокуса була неймовірною. Це був перший в історії клікбейт, і він спрацював бездоганно.
Вона подивилася на Адама. Він відвів погляд і знизав плечима. Класичний жест, що означав: «Я тут ні до чого, вирішуй сама, але мені теж цікаво».
Єва простягла руку.
«Не роби цього, – подумки кричав я. – Не натискай на це посилання! Там вірус!».
Але вона не чула. Вона зірвала плід. Світ не загримів, блискавки не вдарили. Нічого не сталося. Вона з обережністю надкусила. Смачно. Солодко.
Вона простягнула яблуко Адаму. Він вагався рівно пів секунди, а потім, вирішивши, що якщо вже оновлюватися, то разом, теж надкусив.
І ось тоді все змінилося.
Це не було схоже на вибух. Це було схоже на те, як раптом вмикається світло в темній кімнаті, де ти сидів усе життя. Вони раптом побачили. Не очима, а всім своїм єством. Вони побачили не лише красу саду, а й його потенційну небезпеку. Вони побачили не лише одне одного, а й власну вразливість.
І перше, що вони усвідомили, – це те, що вони голі.
До цього моменту «голий» було їхнім звичайним станом. Це було як дихати. Це просто було. Але тепер, зі знанням добра і зла, з'явилося поняття «не так». Сором. Ніяковість. Бажання сховатися. Їхній ідеальний, безхмарний інтерфейс раптом видав перше системне повідомлення: «Помилка 404: Гідність не знайдено».
Вони злякано подивилися одне на одного, потім на свої тіла. І кинулися в найближчі кущі. Паніка. Потрібно було щось робити. Прикритися. Терміново.
– Адаме, що робити?! – панікувала Єва.
– Не знаю! Може, якщо ми станемо отак, спиною один до одного?.. Ні, не допомагає!
Їхній погляд упав на фігове дерево з його великим, щільним листям. Це було перше в історії людства інженерне рішення, народжене з потреби. Вони швидко нарвали листя і незграбно, але поспіхом, прикріпили їх до себе, створюючи перший в історії прототип спідньої білизни.
Я сидів на хмарі і тримався за голову. Мій ідеальний світ, моя чиста, невинна система... щойно отримала свій перший вірус. І цей вірус називався «самосвідомість», і його першим симптомом було бажання носити штани.
А Люцифер? Він випарувався. Роботу було зроблено, звіт про вразливість системи був очевидним.
Я зітхнув. Відпустка закінчилася, так і не розпочавшись. Настав час спускатися вниз і проводити серйозну розмову. Розмову про відповідальність, наслідки і про те, чому фігові листки – це дуже, дуже непрактичний одяг. Особливо у вітряну погоду.