Глава 4: Світильники на небі

Глава 4: Світильники на небі

Настало Четверте Утро. І воно було прекрасним. Земля, вкрита зеленню, виглядала значно веселіше. Кульбаби сяяли на луках, як мільярди крихітних сонць, а троянди гордо демонстрували свої колючки. Але чогось не вистачало.
Світло, яке я створив у Перший День, було... абстрактним. Воно просто було. Розлите в просторі, без джерела, без напрямку. Це було функціонально, але не естетично. Як освітлення в операційній. День змінював ніч за якимось внутрішнім таймером, але перехід був різким. Вмик-вимк. Жодної романтики.
– Гавриїле, – покликав я, дивлячись на безлике, рівномірно освітлене небо. – Це не діло. Потрібні... світильники. Щоб було зрозуміло, звідки світло йде. І щоб були гарні світанки та заходи сонця. Це ж основа основ!
Гавриїл з'явився з кресленнями.
– Владико, згідно з планом, у нас «Інсталяція освітлювальних приладів на тверді небесній». У ТЗ зазначено: один основний прилад для денного освітлення, один допоміжний – для нічного. Вимоги: стабільність, довговічність, енергоефективність.
– Нудно, – відмахнувся я. – Це буде не просто «освітлювальний прилад». Це буде витвір мистецтва!
Я взявся до роботи з ентузіазмом скульптора. Для денного світила я зібрав найчистіший вогонь, плазму мільярдів зірок, додав розплавленого золота і трохи власного сяйва. Я стискав цю масу в долонях, поки вона не перетворилася на ідеальну, сліпучу кулю, що пульсувала енергією. Вона була гарячою, живою, могутньою.
– Назвемо його... Сонце! – урочисто проголосив я, запускаючи його на небозвід.
Сонце повільно попливло по небу, і світ змінився. З'явилися тіні, що додали об'єму горам і деревам. Вода в океані заграла іскристими відблисками. Світло стало теплим, золотистим.
– Оце так! – захоплено видихнув Гавриїл. – Індекс передачі кольору – 100! Це просто революція в освітленні! Потужність, спектр... все ідеально!
– Ще б пак, – задоволено сказав я. – А тепер – нічне світило.
Для нього я обрав інший підхід. Ніякого вогню. Я взяв найчистіший космічний лід, додав срібного пилу з далеких туманностей, трохи таємничості і краплину меланхолії. Я відшліфував цю кулю до дзеркального блиску, щоб вона не світила сама, а лише відбивала світло. Світло Сонця. Це було поетично.
– А це буде Місяць, – прошепотів я, відпускаючи його в темне нічне небо, яке я тимчасово розгорнув для тестування.
Місяць був прекрасний. Його холодне, сріблясте світло створювало таємничу, чарівну атмосферу. Він робив темряву не страшною, а затишною. Я навіть спеціально залишив на його поверхні кілька «кратерів» – просто для фактури.
– Владико, це геніально! – прокоментував Гавриїл. – Використовувати основне світило як джерело енергії для допоміжного! Енергоефективність на максимумі! І дизайн... він такий... атмосферний!
Я стояв, задерши голову, і милувався своїми творіннями. Ось Сонце. Ось Місяць. Вони були різними, але однаково прекрасними. І тут мені в голову прийшла блискуча, як мені здалося, ідея.
– Гавриїле, а знаєш, що буде по-справжньому красиво?
– Що, Владико?
– Якщо звідси, з Землі, вони виглядатимуть... однакового розміру.
Гавриїл на мить завис, обробляючи інформацію.
– Однакового... розміру? Але ж Сонце в сотні разів більше за Місяць! І воно набагато далі! Щоб вони виглядали однаково... це ж треба так точно підігнати відстані й діаметри... Це ж яке неймовірне співпадіння!
– Це буде не співпадіння, – я хитро посміхнувся. – Це буде авторський задум. Уяви собі: два досконалих диски на небі. Ідеальна симетрія! Це ж елегантно!
Я клацнув пальцями, і космічні орбіти злегка скоригувалися. Тепер, якщо дивитися з поверхні Землі, диски Сонця і Місяця ідеально збігалися за видимим розміром. Я був у захваті від власного художнього смаку.
А от Гавриїл – ні. Він стояв із планшетом в руках і блідим, наскільки це можливо для ангела, обличчям.
– Владико... – почав він тремтячим голосом. – Я тут запустив симуляцію... І...
– І що? Вийшло негарно?
– Вийшло... затемнення.
– Затемнення? Що це? Звучить інтригуюче.
– Це коли Місяць, – Гавриїл нервово ковтнув, – проходячи по своїй орбіті, повністю закриває собою Сонце. На кілька хвилин. Серед білого дня.
Я на мить задумався.
– Ух ти! – вигукнув я. – Це ж буде видовище! Уяви: день раптово перетворюється на ніч, на небі з'являється чорний диск в вогняній короні... Драматично! Несподіваний сюжетний поворот!
– Користувачі можуть не оцінити «сюжетний поворот»! – майже вигукнув Гавриїл, відходячи від своєї звичної стриманості. – Вони ж не знатимуть, що це! Вони подумають, що Сонце... зламалося! Або що його хтось вкрав! Це викличе паніку, страх, стрес! Юзабіліті-тести проваляться! Це ж баг, а не фіча!
– Це не баг, Гавриїле, – суворо відповів я. – Це... ефект. Спецефект. Щоб не розслаблялися. Щоб пам'ятали, хто тут Творець. І взагалі, це буде рідко. І дуже красиво. Вони звикнуть. Може, навіть почнуть передбачати і продавати квитки.
Гавриїл важко зітхнув, зрозумівши, що сперечатися марно. Він лише зробив позначку в своєму звіті: «Побічний ефект «Сонячне затемнення». Статус: не виправлено. Перекваліфіковано в «авторську фічу». Відповідальність: на Замовнику. Рекомендація: провести роз'яснювальну роботу з майбутніми користувачами».
– Добре, Владико, – змирився він. – А що з рештою неба? Воно вночі виглядає трохи порожнім. Лише Місяць.
– О, це якраз найпростіше.
Я зачерпнув повні пригорщі діамантового пилу, що залишився після створення зірок в інших галактиках, і просто кинув його на темний оксамит нічного неба.
– Хай будуть зорі. Багато. Різних. Щоб можна було їх з'єднувати у фігурки. Назвемо це... сузір'я. Безкоштовна розвага для майбутніх поколінь.
Небо спалахнуло тисячами мерехтливих вогників. Це було останнім штрихом. Картина була завершена.
– І був вечір, і був ранок, – промовив я, задоволено оглядаючи свою роботу. – День четвертий. І він був, чорт забирай, яскравим. А ти, Гавриїле, не хвилюйся. Затемнення – це красиво. От побачиш.