Глава 3: Озеленення

Глава 3: Озеленення

На ранок Третього Дня я стояв на вершині щойно створеного гірського хребта і оглядав свої володіння. Картина, чесно кажучи, була дещо гнітючою. Так, суша була на місці, океани слухняно хлюпалися у відведених для них западинах, але все це мало вигляд, наче хтось погрався з піском та водою, а прибрати за собою забув. Голе каміння, сіра глина, бура земля. Монохромно. Нудно. Не вистачало... життя.
– Гавриїле, сюди! – гукнув я.
Мій вірний проєкт-менеджер миттєво з'явився поруч, тримаючи в руках розгорнутий сувій.
– Слухаю, Владико! За планом у нас сьогодні «Декоративно-прикладні роботи. Ландшафтний дизайн. Етап перший: флора».
– От саме. Треба це все чимось покрити. Чимось зеленим. Щоб дихало, росло, тішило око.
Я зачерпнув жменю сонячного світла, додав трохи води з найчистішого джерела, вкинув дрібку родючої землі і почав усе це перемішувати в долонях, наче пластилін. Мені хотілося почати з чогось простого, невибагливого, але радісного. Такого собі «Hello, World!» рослинного царства.
І в мене вийшло. На долоні лежала маленька, яскраво-жовта, наче сонечко, квітка на тонкому стебельці. Вона була до смішного простою, але від неї віяло таким оптимізмом, що я не міг не посміхнутися.
– Дивись! – показав я Гавриїлу. – Просто, але як життєрадісно! Назвемо її... кульбаба!
– Чудовий дизайн, Владико! – схвалив Гавриїл. – Мінімалістично, яскраво. А яка система розповсюдження?
– О, система – це моя гордість! Дивись.
Квітка на моїй руці зів'яла і перетворилася на пухнасту білу кульку, що складалася з сотень крихітних парашутиків. Я легенько дмухнув на неї. І парашутики з насінням злетіли в повітря, граціозно танцюючи у променях світла.
– Неймовірно! – видихнув Гавриїл. – Це ж самовідтворювана, вітрозапилювана система з максимальним покриттям! Геніально!
Я самовдоволено посміхався. Аж раптом повіяв легкий вітерець. Потім ще один. Потім – справжній порив. Мої маленькі парашутики розлетілися по всій долині. І там, де вони падали, миттєво проростали нові кульбаби. За кілька хвилин уся долина вкрилася жовтим килимом. Ще за мить жовті плями з'явилися на схилах гір. Потім на сусідньому континенті.
– Гм... – почав я, втрачаючи впевненість. – Трохи... ефективніше, ніж я розраховував.
– Владико, згідно з моїми розрахунками, при такій швидкості розповсюдження до вечора вся планета буде жовтою, – діловито повідомив Гавриїл, роблячи позначки у сувої.
– Та я бачу! – я спробував вирвати одну кульбабу. Частина її кореня залишилася в землі, і з неї одразу полізли два нових паростки. – Хай йому грець! Гавриїле, здається, я щойно створив спам.
Я в розпачі сів на камінь. Мій перший витвір флори виявився нестримним бур'яном.
– Ну, може, майбутнім створінням сподобається, – намагався втішити Гавриїл. – Віночки плестимуть.
– Дуже смішно, – пробурчав я. – Гаразд. Треба щось, що можна контролювати. Щось вишукане. Шедевр!
Саме в цей момент позаду нас пролунав сухий, трохи уїдливий голос.
– Аналізуєте результати першої ітерації? Похвально.
Ми обернулися. На скелі, елегантно схрестивши ноги, сидів Люцифер. Він не був схожий на інших ангелів. Замість білосніжних шат – ідеально скроєний одяг темного кольору. Замість теплого сяйва – холодне, аналітичне світло в очах. Він був моїм головою відділу контролю якості. І, треба визнати, найкращим у своїй справі. Хоча й нестерпним.
– А, Люцифере. Якраз вчасно, щоб покритикувати, – втомлено сказав я.
– Це моя робота, – він легенько кивнув у бік жовтої долини. – Занадто просто. Занадто оптимістично. Жодної інтриги, жодного виклику для користувача. І, як я бачу, є проблеми з неконтрольованою проліферацією. Ставлю «задовільно». На перший раз.
Його слова мене зачепили. «Задовільно»?! Я вам покажу «задовільно»!
– Гаразд, контролере. Дивись і вчися.
Я знову взявся до роботи, але цього разу вклав у неї всю свою майстерність. Я взяв колір ранкової зорі, додав оксамит нічного неба, вплів аромат найсолодшого нектару. Я створював пелюстку за пелюсткою, нашаровуючи їх одну на одну, формуючи ідеальний бутон. Це була не просто квітка. Це була поема. Симфонія.
Коли я закінчив, на моїй долоні лежала дивовижна квітка. Троянда.
Гавриїл затамував подих.
– Владико... Вона... ідеальна.
– Я знаю, – тихо відповів я, милуючись своїм творінням.
– Бездоганний дизайн, визнаю, – пролунав голос Люцифера, що встиг опинитися поруч. Він уважно оглянув квітку. – Естетична складова – на вищому рівні. Ароматична композиція – складна, багатогранна. Але... є один недолік.
– Не може бути, – відрізав я. – Вона досконала.
– Саме так, – спокійно відповів Люцифер. – Вона занадто досконала. Занадто доступна. Занадто беззахисна. Будь-хто зможе її зірвати, не докладаючи зусиль. Краса, яка дістається задарма, не цінується. Вона швидко набридне. Немає балансу.
Я хотів заперечити, але він вів далі, і в його словах була холодна, неприємна логіка.
– Потрібен елемент ризику. Взаємодія. Щоб оцінити м'якість пелюсток, користувач має усвідомлювати потенційну небезпеку. Щоб насолодитися ароматом, він має спершу проявити обережність. Потрібен захисний механізм.
– І що ти пропонуєш? Приставити до кожної квітки по херувиму з вогняним мечем?
Люцифер ледь помітно посміхнувся кутиком губ.
– Щось простіше. Інтегроване у дизайн. Наприклад... – він торкнувся пальцем до зеленого стебла. – Ось тут. І тут. Маленькі, гострі шипи. Колючки.
Я дивився на нього, потім на троянду. Псувати таку красу? Додавати до досконалості біль?
– Це жорстоко, – заперечив я.
– Це збалансовано, – парирував Люцифер. – Це навчить обережності. Змусить цінувати. Це додасть характеру. Подумайте про це як про елемент інтерфейсу, що попереджає: «Поводьтеся з красою шанобливо».
Я довго вагався. Гавриїл з тривогою дивився то на мене, то на Люцифера. З одного боку – моя ідеальна, ніжна квітка. З іншого – залізна логіка відділу контролю якості. І, хоч як мені було неприємно це визнавати, Люцифер мав рацію.
Я зітхнув. І легким рухом пальця виростив на стеблі кілька гострих колючок. Троянда здригнулася, наче від болю. Вона все ще була прекрасною, але тепер її краса стала іншою. Грізною. Глибокою.
– Ось так, – задоволено кивнув Люцифер. – Тепер це завершений продукт. Приймаю.
Він розчинився в повітрі, залишивши по собі легкий запах озону і відчуття моєї маленької поразки.
Я дивився на свої творіння за цей день. Безтурботні, наївні кульбаби, що заполонили світ. І прекрасна, але колюча троянда. Здається, я починав розуміти, що створювати світ – це не лише додавати красу, а й шукати рівновагу.
– І був вечір, і був ранок, – промовив я, обережно ставлячи троянду на землю. – День третій. І, здається, я вперше вколовся.