РОЗДІЛ IV

13.07.2025. Секретна Міжнародна космічна
станція «Горизонт».

Хто я? Я часто задавав собі таке питання. Але саме зараз, в цій глухій темряві, воно стало для мене тим біблійним каменем спотикання, який або я переступлю, увірувавши, або до кінця своїх днів буду об нього спотикатися, так і не увійшовши до храму. Холод антарктичної ночі повільно відступав. Звідкись здалеку, з порожнечі безпам’ятства, поверталося відчуття свого тіла і наповнення його теплими життєвими потоками. В свою чергу, і оточуюча мене темрява переставала бути беззвучною. Поруч хтось ритмічно, дзвінко гикав.

Я розплющив очі. Сліпучий потік сонячних променів безцеремонно й наполегливо кинувся в мою свідомість, розплавляючи останні шматки льоду в моєму тілі. Приголомшений яскравим світлом, та не впоравшись із якоюсь кам’яною вагою в очах, я знову опустив повіки, які заплющилися з дивним клацанням. Зібравши себе в єдине ціле та остаточно скинувши із себе кайдани оніміння, я з новим зусиллям розплющив очі. І... зовнішній світ миттю увійшов у мене.

— Ну, ось і добре, пане докторе. Ви впоралися! — почув я незнайомий голос. — Як ви себе почуваєте?

Я підняв голову. Праворуч матеріалізувалися два медики в білих халатах. Зліва ритмічно відбивав удари звуковий датчик мозкових імпульсів — ці дзвінкі сигнали і здалися мені в стані забуття гикавкою, що наповнювала останні хвилини мого напівсну.

— Нормально, — відказав автоматично. — Що зі мною сталося?

— Втрата свідомості.

Один із лікарів, високого зросту, нахилився над панеллю датчиків зліва біля крісла, поклавши на «язик» дисковода золотистий диск. Натиснувши щось на панелі кейборда, він уважно подивився на мене.

— Дайте відповідь на це запитання, будь ласка. — Другий білий халат підніс до очей планшет із простим логічним завданням. У промові лікаря чувся верхньонімецький акцент.

— Перетворення неповне, — відповів я. — Демократична країна не схвалює тероризм.

— Ну що ж. Ми раді за вас, що все обійшлося, — поплескав мене по плечу перший медик. — Поки що не поспішайте вставати.

— Скільки часу я був непритомний?

— Дванадцять хвилин, — із німецькою точністю відповів другий.

Присівши в кріслі (яке спочатку мені здалося стоматологічним), я спитав другого лікаря:

— Я в медичному корпусі, так?

— Саме так, — посміхнувся рудоволосий.

— Що саме сталося там, в залі, під час сеансу?

— Втрата свідомості, ми вже сказали вам.

— І це все?

— Все. Дванадцять хвилин непритомного стану. Три с половиною хвилини ви пролежали з відкритими очима. Зіниці були розширені. Активність мозку знижена. Ви це хотіли знати?

Я поворушив пальцями ніг. Безглуздість подальших розпитувань була очевидною.

— Мабуть. Як вас звуть? Вибачте пане, що не одразу спитав.

— Доктор Альберт Даміц. А це мій колега — невропатолог, доктор Вацлав Хорак, — німець схилив голову в бік свого високого співробітника середнього віку. Можна було дійти висновку, виходячи з названого імені, що невропатолог за походженням — чех.

— Я не помилюся, якщо наважуся припустити, що ви з Баварії? Ви маєте південно-німецький акцент.

— Саме так, — знову широко посміхнувся медик. — А тепер прошу мені вибачити. Повинен вас залишити.

Скляний портал виходу з палати безшумно відчинився, і огрядна фігура доктора Даміца так само безшумно вийшла.

Я заплющив очі. В сутінках зачинених повік знову «намалювався» сумовитий антарктичний пейзаж, пропалений студеним вітром, що кидав в мої плутані думки пригорщі колючих сніжинок. Чим ці дивні видіння могли бути? Куди перенеслася моя свідомість? Чи, може, астральне тіло? Чим же був за своєю суттю додекаедр? Машиною часу? Або чимось більшим? Адже побачені мною образи були такими реальними!

— А ти не жартом налякав нас, Владиславе! — раптом я почув над собою знайомий з хрипотою голос.

Не розплющуючи очей, зрозумівши, що до палати увійшов генерал-майор, я байдуже спитав:

— Чим саме я вас так налякав, Ріхарде? Ви вперше проводите цей експеримент?

Бішоф промовчав. Його стисненість відчувалася шкірою. Підсунувши стільця, офіцер підсів до мене. Зніяковіло кашлянувши, Бішоф, нарешті, видавив із себе:

— Владе, не вперше, але...

Я подивився йому в очі:

— Що «але»?

— Такого випадку в нашій практиці ще не було, — відповів замість генерал-майора невропатолог.

Скосивши в здивуванні погляд у бік лікаря, я поцікавився:

— А як зазвичай було у вашій практиці?