РОЗДІЛ III

13.07.2025. Секретна Міжнародна космічна
станція «Горизонт».

«Електричний стілець, хіба що неметалевий», — такою була перша думка, яка відвідала мене, коли я подивився на крісло з кріпленнями на рейках. Спланерувавши в умовах невагомості в дверний отвір, я опинився в наглядовому відсіку лабораторії № 3. Я подивився навколо. Поруч із чорним кріслом — невелика комутаційна консоль із коробкою думкафону компанії «Neuralink», кілька відеокамер та монітор внутрішнього відеозв’язку — ось і все технічне оснащення приміщення, залитого яскравим галогеновим світлом. На невеликій висоті від підлоги перед стільцем у повітрі висів додекаедр, розміром за велике яблуко. Позаземний об’єкт притягував до себе погляд. Напівпрозорий, з якимось матово-сріблястим відблиском, він здавався живим й начебто причаївся. Виникло дивне відчуття, що якщо я наважуся зробити ще один рух убік таємничого тіла, порушивши його спокій, з дванадцяти граней вирветься щось — якийсь світловий промінь, полум’я або ще Бог казна-що, й прошиє мене наскрізь, спопеливши тіло. Але нічого не відбувалося. Я ширяв, чекав і додекаедр.

Нарешті, м’яко відштовхнувшись рукою від стіни, я спланерував до крісла, не випускаючи з поля зору багатогранник. Невагомість для запланованої роботи була дуже недоречною — відчувалася певна ватність у вухах та якесь легке відчуття розпухання голови. Влаштувавшись у кріслі, я застебнув кріплення і ще раз глянув на дванадцятигранник, який тепер здавався нереальним. Страху не було. Колишнього здивування теж. Геометричне тіло безтурботно спочивало в просторі на відстані витягнутої руки. Що ж ти таке? Звідки ти?.. Одночасно з цими думками засвітився екран монітора.

— Ну що, Владе? Розпочнемо? — схвильований голос Бішофа та втомлені почервонілі очі вказувати на те, що генерал-майор провів безсонну ніч. — Роби все за інструкцією. Та... Не хвилюйся, зламати його не вдасться.

— Звісна річ. Все за інструкцією, — байдуже відповів я.

— Ну... — штабіст вже знайоме пожував губами. — Удачі, Владе!

Я не відповів. Наліпивши на скроні присоски датчиків, я ввімкнув думкафон. Перша ж моя думка відобразилася на дисплеї рядком цифр. Простягнувши вперед праву руку, що здавалася через невагомість дивовижно легкою, я торкнувся дванадцятигранника. Додекаедр зайнявся матовим, теплим й пестливим для ока фіолетовим світлом. У якусь мить навіть здалося, що він став випромінювати тепло. Обережно підштовхнувши його пальцями до себе, я прийняв тіло в свої долоні, які забарвилися таким же чарівним фіолетовим кольором. Дивно, але дванадцятигранник був абсолютно невідчутним! Проте він слухняно крутився в руках, наче сама звичайнісінька земна річ! Помилувавшись казковою красою світіння й покрутивши додекаедр у руках, трохи повагавшись, я натиснув на одну із граней...

* * * * *

Стомлено пульсуючі фосфоресцентні вогні чаклунського зеленого кольору нарешті зависли в блідому небі над найближчими скелястими відрогами, то з’являючись, то зникаючи в жмутах хмар. Полярне сонце котилося зліва, над самим гребенем хребта, тьмяно освітлюючи крізь завісу снігову рівнину, фарбуючи її в червонуватий колір. Загальна картина снігової пустелі й таємничих вогнів у холодному небі була лякаючою, але водночас вона приголомшувала та привертала до себе погляд. Вивчення вогнів через бінокль не приносило бажаної визначеності. Брудно-сірі хмари, що ледь помітно спускалися на чорні гребені хребта, заважали їх ретельно розглянути. А тут ще почало сніжити та знявся студений вітер.

Опустивши бінокль, оберштурмфюрер СС Франц Штейгер поглянув на молодого бійця, що сидів позаду на санях із упряжкою собак. Хлопець із тим же знайомим внутрішнім напруженням вдивлявся в таємничі вогні, що мерехтіли за полудою хмар. На лівому рукаві есесмана красувався шеврон із символікою дванадцятої танкової дивізії СС «Гітлерюгенд». Хлопцеві ледве стукнуло сімнадцять. І яким лихим вітром його принесло на цей замерзлий та забутий Богом континент? Оберштурмфюрер посміхнувся своїм думкам. Ще в сороковому, за наказом вищого партійного керівництва Третього Рейху, до Нової Швабії були таємно доправлені кілька десятків інженерів, будівельників та інших фахівців різних професій для будівництва «Нового Берліна» — підземного міста із заводами з переробки корисних копалин, лабораторіями для біогенетичних експериментів, інфраструктурою, здатною забезпечити життєдіяльність значної маси людей. До Антарктиди було доставлено гірничопрохідницьке обладнання, рейкові дороги, вагонетки та інша техніка для спорудження тунелів. І вже в квітні минулого року на крижаний материк були переправлені тисячі в’язнів концтаборів, придатних до важкої фізичної праці. А в листопаді того ж сорок другого база вже зустрічала кращих вчених, льотчиків, обслуговуючий персонал, а також молодих хлопців із гітлерюгенд, покликаних стати генофондом «чистої раси»[1]. Чиста раса... Іронічна посмішка спотворила обвітрене морозами обличчя оберштурмфюрера. На думку Генріха Гіммлера та Рудольфа Гесса, чисту арійську расу можна виховати в умовах ізольованих колоній, розташованих в північних й навіть полярних районах. Ось який вітер приніс цього блакитноокого, з ще не згаслою в погляді юнацькою наївністю, життєрадісного хлопця до цієї мертвої холодної пустелі.

Тим часом погода погіршувалася. Північний вітер притягнув важкі снігові хмари й вкрив ними хребет, над яким світилися двома трикутниками зеленуваті вогні. В спостерігачів же почав наполегливіше кидати жмені сухих сніжинок. Тьмяне полярне сонце майже розчинилося в густих хмарах, залишаючи розвідників сам на сам із холодними сутінками, що згущалися в долині перед віччю[2].