РОЗДІЛ II

Історія — це вигадка, з якою всі згодні.
Перефразований Вольтер

12.07.2025. Геостаціонарна орбіта. Секретна Міжнародна космічна станція «МКС-2 “Горизонт”».

Просторий кабінет генерал-майора BND[1] Бішофа, який захистив нещодавно докторську дисертацію з історії «Штазі»[2], був занурений в легку напівтемряву і наповнений ароматом смаженої кави. Портал широкого ілюмінатора, що відкрився мені праворуч, випускав погляд у безодню холодного космосу, засіяну іскрами далеких зірок і плямами жовтуватої імли туманностей. Чаруюче й одночасно лякаюче видовище бездонної прірви ніяк не поєднувалося із запахом кімнати житлового відсіку орбітальної станції. Я мимоволі замилувався побаченою картиною.

— Я навіть і зараз не можу відірвати очей від цієї... незбагненної розуму нескінченності, коли відчиняю вікно, — раптово порушив тишу кабінету негучний голос із хрипотою.

Я обернувся. В кріслі з високою спинкою, в правому кутку, за столом, сидів генерал-майор, прихований сутінками кабінету, через що я відразу його не побачив.

— До такого не звикнеш. Хоча пішов вже четвертий місяць, як я на МКС... Добрий день, пане докторе. Прошу, сідайте, — офіцер простягнув мені руку, вказуючи на крісло біля столу.

Металеві портьєри ілюмінатора безшумно зачинилися. Ввімкнулося світло, відкриваючи мені широке обличчя агента з так званим римським носом та холодними сірими очами. Військовий виміряв мене вивчаючим поглядом з-під густих брів, в яких вже блищала сивина.

— Генерал-майор Ріхард Бішоф, — назвався він. — Приємно з вами особисто познайомитися, пане Владиславе. Каву будете?

— Дякую вам. Не відмовлюсь.

— Як вам «Горизонт»? — поцікавився штабіст, посуваючи тим часом мені чашку циліндричної форми. Краплі пахучого напою, що вислизнули з чашки, підстрибували вище звичного, розлітаючись врізнобіч через меншу, ніж на Землі, силу тяжіння, яка забезпечувалася на станції гравітатором.

— Вражає, — зізнався я. — Давно станція на орбіті?

Бішоф посміхнувся та із задоволеним виглядом відкинувся на спинку крісла.

— Давно, пане докторе. Давно. — Подивившись на мене з неприхованою цікавістю, він додав: — Проектувати «Горизонт» почали ще в дві тисячі дванадцятому. Проте це лише один із багатьох міжнародних проектів Європейського космічного агентства. Він анітрохи не дивує.

— А які дивують? — Я ковтнув каву, насолоджуючись теплом напою, що повільно наповнювало груди.

Офіцер із ледь помітною усмішкою, що торкнулася куточків його губ, продовжував сканувати моє обличчя. Я також вивчав очима агента. Рідке каштанове волосся з рясною сивиною на скронях, холодний відблиск сірих очей, глибока ямка на гладко виголеному підборідді, масивна коротка шия — все це видавало в Бішофі непохитну силу волі, аналітичний склад розуму та безсумнівний стаж на керівних посадах. На перший погляд йому вже перейшло за п’ятдесят.

— Пане Владиславе, прошу звертайтеся до мене на ім’я, — нарешті почав штабіст. — Пропоную перейти на «ти». Так простіше. До того ж я знаю, як заведено звертатися до колеги в слов’янських країнах. Дозволите?

Я, погоджуючись, кивнув. Покрутивши в руках чашку (миттю відзначив для себе відсутність обручки) офіцер продовжив:

— Я добре обізнаний з результатами твоєї роботи та читав твоє досьє. Можна, звісно, поговорити про те та інше, але я звик, працюючи з людиною, відразу переходити до справи. Відповідаючи на твоє запитання, — Бішоф кашлянув, добираючи слова, — хочу відразу звернути твою увагу на те, що я не маю повноважень відповідати на все, що тебе цікавить. І не потрібно ображатися, правила гри ти не гірше за мене знаєш. Але... — Очі генерал-майора звузилися: — Цю справу нам вирішувати разом. Тому дещо ти все-таки повинен знати.

Я відсунув каву, зручніше влаштувавшись у кріслі.

— Ти давно вже працюєш над проектом, — казав військовий, — тому не мені тобі розповідати, що реальний світ улаштований інакше, ніж здається простій людині. Які космічні проекти тебе можуть здивувати? Та, напевно, нема таких. Якби ти вперше прийшов до інституту в Мюнхені, тоді б я ходив навкруги, вигадуючи як тобі все це розповісти. Але ти вже бувалий.

Бішоф пожував губами, задумливо дивлячись на мене. Було видно, що агент подумки зважувався розповісти мені те, про що, можливо, знати мені й не треба було. Раптом, нахилившись вперед та схрестивши руки на столі, офіцер пильно подивився мені в очі.

— Ти віриш в янголів, Владе?

Ось такого питання я ніяк не очікував. Трохи сторопівши, я хитнув головою:

— Вірю. Знаю і вірю в багатомірність Всесвіту.

Сірі сталеві очі мене уважно вивчали. Хвилину помовчавши, Бішоф протягнув:

— Отже, тобі давно відомо про плани фюрера і нацистської еліти в кінці сорокових щодо Антарктиди.