Пам’ять людей — це непомітний слід тієї борозни,
який кожен з нас залишає в лоні нескінченності.
Жозеф Ернест Ренан
11.07.2025. Навколоземна орбіта.
Шалений танець приладів перед очима закінчився одночасно з гуркітливою прелюдією чотирьох двигунів ракети-носія «Аріан-7». Свинцева тяжкість, що втиснула моє тіло в крісло пасажирської секції «Гермеса[1]», раптово випустила мене зі своїх невидимих обіймів, і я відчув незвичайну легкість і певну радість свободи. Ревіння та шалені вібрації замінились заспокійливим адажіо виходу корабля на навколоземну орбіту. Перед очима повільно проплив чийсь планшет. Руки відірвалися від підлокітників і неохоче розповзлися в сторони. Очікуваний, але водночас такий дивовижний стан невагомості! Стан, що не можна описати словами! Три місяці тренувань перед польотом в Європейському космічному Центрі все-таки не змогли повною мірою підготувати мене до його сприйняття. Але найголовніше — до усвідомлення того факту, що я в космосі. Я — в космосі! Хто б міг уявити в далекому 2016 році, що звичайний випускник історичного факультету Одеського національного університету імені Іллі Ілліча Мечникова опиниться в салоні космічного корабля, що стартував на МКС-2[2] із секретною та не до кінця йому зрозумілою місією? Ось такі думки першими відвідали мене, щойно орбітальний відсік «Гермеса» відокремився від гігантської двоступеневої ракети-носія.
Зліва вгорі на панелі приладів увімкнувся монітор внутрішнього зв’язку. На екрані з’явилось широке обличчя одного з пілотів, із мікрофонною гілкою гарнітури біля підборіддя. Мимоволі відзначив для себе, завдяки захопленню фізіогномікою, скляний блиск у чорних очах чоловіка.
— Ну, ти як? Живий? — холодно поцікавився пілот.
— Живий, — відповів я, трохи забарившись.
Вугільний погляд на хвилину безцеремонно увіп’явся в моє перенісся.
— Нас зустрінуть? — чомусь запитав я.
Тривале мовчання та відчужений погляд мого співрозмовника починали спантеличувати.
— Авжеж, зустрінуть, — нарешті відповів пілот. — Ти у нас важливий вантаж. Через сім хвилин запускаємо двигун і беремо курс на станцію. Кінець зв’язку.
— Кінець зв’язку, — закінчив я дивний діалог, і екран монітора згас.
Важливий вантаж... Я посміхнувся. Цікавий підхід до визначення моєї особистості. Армійський гумор, якщо припустити, що мій співрозмовник спробував пожартувати, мені завжди був малозрозумілий. Та й взагалі, мабуть, варто було б визнати перед собою, що з почуттям гумору в мене не все гаразд. Давалися взнаки кілька років, проведених у малолюдних кабінетах Федерального архіву Німеччини в Кобленці, Державного архіву Росії та Національного архіву в Сполучених Штатах. Кілька років кропіткої роботи з дивними, а для людини ХХІ століття навіть страшними документами, доступ до яких було надано дуже небагатьом. Важливий вантаж... Може бути. Справді, я був єдиним фахівцем у цій незвичайній справі.
Діставши з кейса гнучку інтерактивну платівку свого досьє, я раптом відволікся від своїх роздумів. Відсунута на периферію свідомості думка про перебування в салоні космічного корабля знову заволоділа мною. Відкривши ілюмінатор дотиком до сенсорної кнопки біля лівої ручки крісла, я вп’явся очима у вікно.
Поверхня рідної планети, охоплена блакитним світінням атмосфери на тлі чорноти відкритого космосу, приголомшувала своєю величчю і невимовною красою! З-під сріблястої низки хмар із життєрадісним блиском визирали вени річок і ледь помітні плямки озер. «Мабуть, Східний Сибір», — спалахнула думка й негайно згасла перед панорамою грандіозної картини, що відкрилася очам. Над планетою возвеличувався сліпучий та заразом дивовижно чіткий образ нашого могутнього світила. Мене охопила суміш захоплення й остраху! Творцю, хто ти є?!..
Я в нестямі поїдав очима космічний пейзаж, втративши будь-яке відчуття часу, перебуваючи в стані, близькому до релігійного екстазу. Аж раптом десь далеко за спиною відчувся легкий поштовх від викиду зріджених газів із сопла двигунів корабля, який і вивів мене з трансу. Отже, залишилися позаду півроку, проведених у Центрі, кілька років досліджень, а далеко внизу — будинок під Фрайбургом та улюблена робота, яка, зрештою, і привела мене на космодром «Куру» в Південній Америці.
Досьє, затиснуте в руці, зловило промінь сонця. Відбившись від гладкої поверхні графенового дисплея шаленим «зайчиком», відблиск засліпив мене і змусив перевести погляд на хитромудрий пристрій. Увімкнувши сенсорну клавіатуру, я вибрав банк документів. Інтерфейс розчинився в синіх барвах, що пестили око, та відкрив діалогове вікно, пропонуючи обрати файл. Несвідомо торкнувся ярлика автобіографії. І хоча документ мені був знайомий, наче власна кишеня, я пробігся очима по «рядках свого життя». В пам’яті спалахнули картинки минулого. Чомусь згадався морський прибій. Одеський пляж. Пориви солонуватого морського вітру, піняві хвилі, що, розбиваючись на бризки, проливались прохолодним дощем на бетон... Я народився в Одесі. Так, це місто мого дитинства та студентської молодості. Місто, в якому я зустрів своє перше і поки єдине кохання. Нещасливе кохання. Але не забуте мною.
Свій перший подих я зробив 12 грудня 1995 року. Народився рано-вранці, в чотирнадцятий день сонячного шляху через сузір’я Змієносця. Тринадцятий знак зодіаку, як писали про те колись стародавні маги і астрологи, довгий час залишався таємним через свою містичну природу й марновірне ставлення людей до його порядкового номера. Згідно зі слов’янськими міфами, уявлення про Змієносця були успадковані аріями, попередниками сучасних європейських народів, від якоїсь загадкової і зниклої цивілізації. Згадалися зображення цього знаку зодіаку на сторінках середньовічних монографій з астрології та окультної філософії, що подавали його в образі Змія з рисами Скорпіона або Стрільця. І зараз мені важко не погодитися з тезою містиків різних епох про те, що людина, народжена під знаком Змієносця, — це заручник своєї долі, але водночас її життєвий шлях завжди дивовижний та непередбачуваний. Тому наразі мене мало дивують і обране ремесло, і предмет наукових пошуків, і космічна подорож з метою виконання загадкової місії, ґрунтовно профінансованої відразу кількома гравцями на політичній арені Євразії.