Глава 2: Каїн, Авель та Перший Сімейний Конфлікт

Глава 2: Каїн, Авель та Перший Сімейний Конфлікт

Минули роки. Чи, може, десятиліття. Я перестав рахувати. Спостерігати за тим, як Адам і Єва освоюють зовнішній світ, було схоже на перегляд дуже довгого реаліті-шоу про виживання, де ведучий давно втратив контроль над учасниками. Вони навчилися добувати вогонь, не спалюючи при цьому всю місцеву флору, будувати хижі, які не розвалювалися від сильного чхання, і шити одяг, який не сідав після дощу. Але їхнім найбільшим досягненням, їхнім першим власним творінням, були діти.
Каїн і Авель. Перше покоління, народжене поза стінами мого ідеального саду. Вони були як два різні проєкти, запущені на одній платформі.
Каїн, старший, був копією свого батька у всьокосмічному масштабі. Практичний, приземлений, з руками, створеними для того, щоб щось вирощувати, будувати і покращувати. Він був першим аграрієм, першим інженером. Його не цікавили світанки. Його цікавило, скільки сонячної енергії можна перетворити на кілограми врожаю. Він дивився на дику річку і думав не про її красу, а про те, де краще поставити дамбу для зрошення. Він схрещував дикі злаки, щоб отримати більші колоски, і відбирав насіння лише з найстійкіших рослин. Він був батьком ГМО ще до того, як це стало мейнстрімом.
Авель, молодший, був зовсім іншим. Він пішов у свою матір. Творча душа, мрійник, поет. Замість того щоб копатися в землі, він блукав з отарою овець, дивлячись на хмари і вигадуючи їм форми. Він давав кожній вівці ім'я – Хмаринка, Кучерик, Бе-бе-рта. Він не просто пас їх, він з ними розмовляв, співав їм пісні, які сам вигадував. Його вівці були найпухнастішими і найспокійнішими у всьому дикому світі, бо слухали колискові замість рику шаблезубих тигрів.
Я дивився на них з небес і відчував щось схоже на батьківську гордість... і легку тривогу. Це як коли в тебе двоє дітей: один збирає роботів, а інший малює на стінах. Обидва талановиті, але ти вже відчуваєш, що рано чи пізно вони не поділять фломастери.
Настав час першого звіту про виконану роботу. Я вирішив запровадити систему «пожертви» – не тому, що мені були потрібні їхні дари, а щоб навчити їх вдячності. Щоб вони пам'ятали, що все, що в них є, – це дар. Я надіслав їм ментальне повідомлення, щось на кшталт небесного push-сповіщення: «Настав час показати найкраще з плодів праці вашої».
Авель сприйняв це з трепетом. Він довго ходив серед своєї отари, обираючи найкраще ягня. Не найжирніше, не найбільше, а те, в якого були найдобріші очі і найм'якша шерсть. Те, яке він любив найбільше. Він приніс його на пагорб, збудував маленький вівтар з каміння і з сумом, але з глибокою вдячністю, приніс його в жертву. Дим від жертви піднявся до небес – легкий, чистий, сповнений любові. Я прийняв цей дар. Це було щиро.
Потім прийшов Каїн. Він котив перед собою тачку. На тачці лежав... кабачок. Але це був не просто кабачок. Це був КАБАЧОК! Величезний, як невеликий динозавр, ідеально симетричний, блискучий. Плід генної інженерії та важкої праці.
– Ось, – гордо сказав він, дивлячись у небо. – Найкраще з мого поля. Сто двадцять кілограмів чистої маси. Без ГМО, лише селекція, – збрехав він, але я вирішив не звертати уваги. – Висока врожайність, стійкість до шкідників. Ефективність – 200%.
Він поклав кабачок на свій вівтар, складений з акуратно обтесаних каменів. Дим від його жертви був густим, важким, пахло трохи вогкою землею і самовдоволенням. Я подивився на цей кабачок. Так, це було вражаюче досягнення агрономії. Але в ньому не було душі. Це був звіт. Проєкт. А не дар. Я не відвернувся від нього, але й не виявив того захвату, на який він очікував.
І Каїн це відчув. Його обличчя спохмурніло. Він подивився на тоненьку цівку диму від жертви Авеля, яка, здавалося, летіла прямо до мене, і на свій густий, важкий дим, що стелився по землі.
– Серйозно? – пробурмотів він собі під ніс, але я все чув. – Мій інноваційний, високотехнологічний продукт проігнорували, а його... кудлату тваринку... оцінили? Ну звісно! Креативний клас знову в пошані, а реальний сектор економіки ніхто не цінує! Я працював, горбатився, а він просто співав пісень своїм вівцям! Де справедливість?
Його серце наповнилося темною, в'язкою образою. Я відчув це і вирішив втрутитися. Це була перша спроба божественної психотерапії. Я звернувся до нього не голосом з небес, а тихою думкою в його голові.
«Каїне, чому ти образився? Якщо ти робиш добро, то хіба не піднімеш обличчя своє? А якщо не робиш, то біля дверей гріх лежить. Він вабить тебе до себе, але ти пануй над ним».
Я намагався пояснити, що справа не в дарі, а в серці. Але він почув лише першу частину: «ти не робиш добро». Його образа переросла в злість. Він побачив свого брата, Авеля, який ішов з пагорба, усміхнений, спокійний. І ця усмішка здалася Каїну знущанням.
Він зустрів Авеля в полі.
– Тобі сподобалося, так? – прошипів Каїн.
– Що, брате? – не зрозумів Авель.
– Бути улюбленцем! Завжди ти! Твої дурні вівці, твої пісеньки! А я працюю!
І він підняв руку. У ній була важка щелепа віслюка, яку він використовував як мотику.
«Каїне, ні! – прогримів мій голос в його голові. – Це – бета-версія заповіді номер шість: НЕ ВБИВАЙ!».
Але Каїн був уже не в змозі слухати. Він розумів команди надто буквально.
– А якщо дуже хочеться? – промайнула думка в його голові, перш ніж він опустив руку на брата.
Коли все було скінчено, Каїн стояв над тілом Авеля. Злість пішла. Залишилася лише порожнеча і липкий, холодний жах. Він вперше побачив смерть зблизька. Це було незворотно. Це не можна було виправити чи пересадити.
Я знову звернувся до нього, і в моєму голосі був не гнів, а нескінченний сум.
«Де Авель, брат твій?».
– Хіба я сторож брату моєму? – випалив він. Це була перша брехня, перша спроба уникнути відповідальності.
Але кров Авеля кричала до мене від землі. Я все бачив. Мій перший людський проєкт, моя перша сім'я... і вже такий критичний збій системи. Це був не просто баг. Це був крах.
Я не знищив Каїна. Я поставив на ньому знак – «каїнову печать», перше в історії системне попередження для інших користувачів: «Обережно, цей користувач схильний до агресії і може пошкодити ваші файли». І я відправив його блукати по землі.
Того вечора я довго сидів на своїй хмарі, дивлячись на осиротілу Землю. Я зрозумів, що дав їм найнебезпечніший дар – свободу волі. І тепер мені доведеться не просто спостерігати. Мені доведеться виправляти, навчати, випускати нові патчі й оновлення. І сподіватися. Просто сподіватися, що колись вони навчаться.