Частина 1. День перший, або Атака на свідомість

Максим Коваль мав дуже чіткий план на відпустку: спати. Не просто спати, а спати художньо, натхненно, з повною самовіддачею. 

Два тижні без будильника, без нарад у Zoom, де всі виглядають так, ніби їх щойно витягли з морозильної камери і забули розморозити, без колеги Петренка, який щоразу починає розповідати анекдот і стабільно забуває кінцівку. А потім сміється сам. І хай весь світ почекає.

Максим ліг о другій ночі, натягнув ковдру на голову і урочисто пообіцяв собі: прокинешся тоді, коли сам захочеш.

Організм відповів схвальним хропінням.

Рівно о сьомій ранку вулиця ввічливо поцікавилась його думкою про моркву.

— Мо-о-о-о-рква! Продаю мо-о-орк-ву!

Максим відкрив одне око. Потім закрив. Потім відкрив знову — на випадок, якщо перше помилилось. Ні, не помилилось. Крізь незакриті штори просочувалось нахабне червневе сонце, а з вулиці долинав голос, що за своєю гучністю міг би успішно замінити сирену цивільної оборони — і лише трохи поступався реактивному двигуну, хоча це не точно.

— Сві-і-іжа морква! Прямо з грядки! Мо-о-орква!

"Може, замовчить", — з надією подумав Максим і натягнув подушку на голову. Подушка тест на звукоізоляцію з тріском провалила. Він спробував заткнути вуха пальцями — ефект був приблизно такий самий, як затикати греблю жуйкою.

— Морква! Купуйте моркву! Найсолодша морква!

"Та яка солодка морква о сьомій ранку?!" — обурився Максим у власній голові і знову загорнувся в ковдру. 

Але мозок, цей зрадник, вже прокинувся і почав малювати картини: ось продавщиця моркви, якась бабуся-ентузіастка у квітковій хустці, що щиро вірить у місію популяризації коренеплодів серед сонних містян. Мабуть, має вдома цілий маніфест. І слайди.

— МО-О-О-РКВ-А-А-А!!!

Максим сів у ліжку з виразом людини, якій щойно зачитали вирок.

Добре. Він вийде. Він скаже цій громоподібній бабусі кілька теплих слів про повагу до чужого сну. Культурно, але чітко. Максим накинув на себе домашній халат і на повному автоматі схопив зі столу чашку. Мозок, який усе ще перебував у глибокій комі, навіть не запідозрив, що кави в ній немає, а вода в чайнику навіть не закипала. Але чашка в руці давала примарне відчуття контролю над цим жахливим ранком — у ній зараз плескалася виключно його праведна ранкова лють. Не глянувши у дзеркало, він запхав ноги в капці й рушив до виходу.