РОЗДІЛ 2. ЕКСПОЗИЦІЯ БРЕХНІ

Ранок над Подолом впав густим, сірим туманом, який важко осідав на іржавих дахах старої забудови й стікав по водостічних трубах брудними краплями. Повітря на вулиці Ярославській пахло мокрим асфальтом, вихлопними газами стареньких маршруток і дешевою смаженою кавою з кіоску біля станції метро «Контрактова площа».

Алекс піднявся на третій поверх напівпокинутого прибуткового будинку кінця XIX століття. Сходи рипіли під його важезними черевиками. Його майстерня — вона ж орендована однокімнатна квартира з високою стелею та потрісканою ліпниною — зустріла його холодом і глухим мовчанням.

Він не роздягався. Лише скинув на підлогу важкий кофр із фототехнікою та впав на потертий шкіряний диван, не знімаючи куртки.

Його очі пекли від піску безсоння. Кожного разу, коли він заплющував повіки, перед очима спалахував зелений шовк сукні Мії й той прямий, розрахований погляд крізь пелену дощу на Печерську. І цей голос у слухавці: «Якщо ти продовжуватимеш знімати здалеку, ти ніколи не побачиш головного».

Як вона дізналася його номер? Він змінив SIM-карту три тижні тому, коли почав ховатися від боргових агентів і власника квартири. Вона не мала знати його нового контакту. Хіба що... хіба що хтось їй його дав. Або вона сама його знайшла.

О восьмій ранку на столі забринів його робочий планшет.

Це був Віктор — головний редактор незалежного інтернет-порталу «Київський репортер», єдиного видання, яке ще платило Алексу гонорари за репортажну зйомку, хоч і з постійними затримками.

— Алекс, ти спиш? — без вступу гаркнув у динамік гучний, прокурений голос Віктора.

— Вже ні, — хрипко відповів Алекс, проводячи долонею по небритому обличчю. — Що сталося?

— Є термінове замовлення. Прес-карта на благодійний аукціон і вечір благодійного фонду «Майбутнє столиці». Fairmont Grand Hotel на Поштовій площі. Початок о 19:00, але журналістів запускають о шостій. Знімати треба все: червону доріжку, виступи спикерів, VIP-зону.

Алекс припіднявся на ліктях. Назва фонду змусила його серце стиснутися.

— Хто організатори?

— Ти ніби з місяця впав, — зітхнув Віктор. — Роман Ковальчук. Депутат міськради. Вони презентують новий грандіозний проект забудови прибережної зони та збирають гроші нібито на реабілітаційний центр. Там буде весь київський бомонд: політики, забудовники, світські левиці та їхні шовкові утриманки. Наш штатний фотограф зліг із фламінговим грипом, тому ти — єдиний, у кого є нормальний акредитований пулик і рука не тремтить. Гонорар подвійний. Будеш?

Алекс затамував подих. Fairmont. Поштова площа. Три хвилини пішки від його будинку.

І родина Ковальчуків. А це означало, що там буде Джуліан. І з імовірністю у дев'яносто відсотків — Мія.

Вона казала підійти ближче? Вона сама відкрила ці двері.

— Надішли акредитацію на пошту, — тихо сказав Алекс. — Я буду.

О сімнадцятій п'ятдесят Алекс уже стояв біля масивних скляних дверей готелю Fairmont.

Він зробив усе можливе, щоб виглядати відповідально: дістав із шафи свій єдиний темно-синій піджак, який брав для офіційних фотосесій, випрасував сорочку й побрився, приховуючи темні кола під очима за суворим, холодним виразом обличчя. Проте серед дзеркального блиску мармуру, золочених колон і пахощів дорогих парфумів Tom Ford та Creed, якими дихав холл готелю, він все одно почувався чужорідним тілом. Як механік у брудному комбінезоні, який випадково заблукав до операційної.

На шиї в нього висіли дві камери: основна Nikon D850 із репортажним зумом 24-70mm і важким накамерним спалахом та друга — Nikon D750 із короткофокусним портретником 85mm для швидких, непомітних кадрів із тіні.

Прес-зона була огороджена оксамитовими канатами. Десятки фотографів із провідних телеканалів, глянцевих журналів та світських порталів штовхалися ліктями, виборюючи кращі позиції біля банера з логотипами фонду та компаній Ковальчука.

— Колега, посуньтеся трохи, ви перекриваєте кут! — буркнув якийсь молодий хлопець із кастомним «Каноном».

Алекс навіть не повернув голови. Він зайняв позицію скраю, біля однієї з масивних мармурових колони. Звідти відкривався ідеальний огляд не лише на ту частину доріжки, де позували гості, але й на бічний коридор, що вів до закритих VIP-кімнат.

О вісімнадцятій тридцять гості пішли суцільним потоком.

Жінки у вечірніх сукнях від українських та італійських дизайнерів, чоловіки в бездоганних смокінгах, депутати з награними, патріотичними посмішками, бізнесмени з жорсткими, похмурими очима. Спалахи фотокамер тріщали безперервно, створюючи в холлі ефект штучної блискавки. Повітря гуділо від дзенькоту келихів із шампанським Dom Pérignon, штучного сміху та фальшивих компліментів.

— А ось і господар вечора! — шепнув хтось із фотографів поруч.

У холл зайшов Роман Ковальчук. Чоловік п'ятдесяти п'яти років, із сивиною на скронях, впевненою ходою колишнього силового чиновника й дорогою засмагою, отриманою явно не в листопадовому Києві. Всі його рухи були вивірені десятиліттями публічної діяльності. Він посміхався камерам, тиснув руки бізнес-партнерам, легко обіймав за плечі журналістів.

За ним ішов Джуліан.

Син політика виглядав як втілення успіху. Його чорний смокінг ідеально сидів на спортивній фігурі, а на правому зап'ясті сяяв той самий Patek Philippe.

А під його руку трималася Мія.

Вся прес-зона вибухнула спалахами.

— Джуліане! Сюди! Подивіться в центральну камеру!

— Міє! Хто автор вашої сукні?

— Правда, що весілля планується на весну?! — кричали репортери світської хроніки.