РОЗДІЛ 1. ОБ'ЄКТИВ БЕЗСОННЯ

Дощ над Печерськом не йшов — він упевнено й нещадно заливав місто. Суцільна стіна мокрої пилюки й важких крапель розмивала обриси київських хмарочосів, перетворюючи елітний житловий комплекс на бульварі Лесі Українки на велетенський монумент із темного скла й бетону.

В опитій зсередини, старій «Ауді А6» 2004 року випуску пахло вогкою шкірою, черствою кавою та дешевими сигаретами з капсулою, які Алекс почав палити лише місяць тому — просто щоб хоч якось забити огидний присмак залізобетонного безсоння. На підлозі біля пасажирського сидіння валялися порожні паперові стаканчики з цілодобової заправки на Дружби Народів та кілька пластикових контейнерів із напівзасохлими залишками локшини.

Алекс струсив попіл просто на килимок. Його ліва рука заніміла від тривалого нерухомого положення — вона впиралася в дверне підлокітник, поки права тримала важку, майже трикілограмову тушку Nikon D850 із приєднаним телеоб’єктивом 400mm f/2.8. Ця оптика була його єдиним дорогоцінним майном. Все інше — квартиру на Подолі, невелику студію, залишки заощаджень — він або втратив, або запустив до стану повної руїни за останні сорок днів.

Сорок днів з моменту, коли Мія просто зникла.

Алекс опустив бічне скло на кілька сантиметрів. У салон одразу вдерлося холодне повітря, протягнуте київським листопадовим вітром, закручуючи сигаретний дим у химерні спіралі. Внизу, за залізним парканом із електронними перепустками, прошепотів шинами чорний Porsche Cayenne з номерами серії «АА... ВР». Охорона в чорному уніформеному екіпіруванні біля шлагбаума низько вклонилася, пропускаючи авто на підземну парковку.

Алекс навіть не поворухнувся. Його ціль була вище. Набагато вище.

Пентхаус на чотирнадцятому поверсі. Скляний куб, який висувався над фасадом будівлі, ніби контрольна вежа над злітною смугою. Звідти відкривався панорамний вид на весь нічний Київ: на тьмяну стрічку Дніпра, на сяючі мости та похмурі сірі масиви Лівого берега, що потопали в тумані.

Він притулився лобом до гумового наочника видошукача. Камера стала продовженням його нервової системи. Через важке оптичне скло, розрізаючи темряву й дощові струмені, Алекс навчився бачити світ набагато чіткіше, ніж власними очима.

Клацання затвора звучало в зачиненому салоні авто як постріл із глушником. Клак. Клак.

ISO 3200. Витримка 1/160. Диафрагма повністю відкрита.

За захисним склом пентхауса спалахнуло тепле, жовтувато-золоте світло. Автоматичні важкі штори повільно розсунулися, відкриваючи інтер'єр, який ніби зійшов зі сторінок каталогу Architectural Digest: мінімалістичні меблі з масиву мориного дуба, мармурова барна стійка та величезна картина в стилі неоекспресіонізму на стіні.

І вона.

Мія вийшла на балконну терасу, тримаючи в руках тонкий кришталевий келих. На ній була смарагдово-зелена шовкова сукня на тонких бретелях, яка відкрито оголювала її лопатки. Волосся, яке Алекс пам'ятав завжди розпатланим, пофарбованим у домашніх умовах і перев'язаним якоюсь випадковою гумкою, тепер спадало на плечі ідеальними, глянцевими хвилями. Жодної стихійності. Жодної недбалості.

Алекс підкрутив кільце ручного фокусування. Обличчя Мії на маленькому OLED-екрані камери виросло до гігантських розмірів.

Він знав кожен міліметр цього обличчя. Знав крихітну родимку біля лівої вилиці, яку вона завжди намагалася замалювати тональним кремом. Знав шрам на підборідді — слід від падіння з велосипеда в дитинстві на вулиці Нижній Вал. Вона була дівчиною з Подолу. Дівчиною, яка могла годинами блукати серед покинутих будинків біля Житнього ринку, малювати вугіллям на шматках картону й годинами розмовляти про те, як вона ненавидить київську забудовну мафію, чиновницьку бездарність і «глянцевих ляльок з Печерська».

«Я краще спалю всі свої полотна, ніж буду посміхатися якомусь татусевому синку заради виставки», — казала вона йому ровно рік тому. Вони сиділи на підвіконні її орендованої однокімнатки, де зі стелі під час дощу капала вода в оцинковане відро, їли одну порцію дешевої шаурми на двох і пили дешеве портвейн з паперового пакета.

Тепер вона стояла на Печерську. У пентхаусі за два мільйони доларів.

Зглибини вітальні до неї підійшов чоловік.

Джуліан Ковальчук. Тридцять років. Син Романа Ковальчука — впливового депутата міськради, голови комісії з питань містобудування та архітектури, а за сумісництвом бенефіціара трьох найбільших будівельних холдингів міста. Джуліан був саме тим, про кого в світських хроніках пишуть «золота молодь із бездоганним смаком». Шовковий піджак кольору нічної криги, годинник Patek Philippe на зап’ясті, що кидав яскраві зайчики навіть крізь дощ, і та особлива, упевнена постава людини, яка з дитинства знає: будь-яка проблема вирішується одним дзвінком батьківського секретаря.

Джуліан підійшов до Мії ззаду й невимушено поклав руки їй на талію. Нахилився, торкаючись губами її шиї.

Алекс відчув, як пальці на камері стиснулися так сильно, що пластик корпуса злегка тріснув під тиском. У роті стало гірко. Шлунок зкрутився в тісний вузол.

Він натиснув на спуск. Ссерія з п'яти кадрів. Клак-клак-клак-клак-клак.

На екрані зафіксувався момент: Мія трохи закинула голову назад, віддаючись його поцілунку. На її губах була посмішка.

Але Алекс був фотографом. Не просто людиною з камери, а профі, який роками заробляв тим, що знімав репортажі для кримінальних хронік і соціальних проектів. Він вмів читати тіла. Він знав, що обличчя може брехати, але м'язи шиї й спини — ніколи.

Він збільшив останній кадр на 400%.

М'язи плечей Мії були напружені, ніби вона готувалася до удару або стрибка у прірву. Вона посміхалася, але її ліва рука, яка спиралася на мармурові перила тераси, була стиснута в кулак із такою силою, що суглоби пальців геть побіліли.