Глава 12

- Зовсім ні, я хочу позбутися, але не від тебе, упертий ти чортяка, - бурчу я собі під ніс, піднімаючись сходами та притримуючи важку спідницю. - Я хочу позбутися від цієї мани. Не хочу, щоб мене тягнуло до тебе з такою силою! Не хочу, щоб було по-твоєму!

Плюхнувшись на своє стареньке ліжко, яке мабуть, ще пам'ятає дитинство короля Хаварта, опустивши плечі, я згорбилась, немов пригнічена стара баба. Ха, сказав би він зараз, дивлячись на мене, що я цікава йому як жінка. ... Як би далеко я від нього не втекла - мої думки залишилися з ним. Ось в чому моя туга та біда. Я більше не можу не думати про Теодора. Торкнувшись кінчиками пальців своїх губ, одразу згадую поцілунок, вмить сполохнувши жаром. Лише ненадовго відчуваю себе безсоромницею, через ті бажання, які раз у раз мене охоплюють при думці про Тео. А потім дозволяю цьому бажанню оволодіти моїми думками. До цього часу мені було невідомо, що означає хотіти чоловіка. До речі це відчуття страшенно лякає, воно наче роздирає з середини. Здається, якщо я ляжу зараз на матрац - він одразу спалахне. Але ж якось я дала собі слово, що віддамся тільки по взаємному коханню. Тому я ще не готова безвольно впасти до ніг Теодора.

Надивившись в дитинстві на Сандру, горду красуню, яку взяв собі за дружину керуючий маєтком мого дядечка, я зрозуміла, що є різниця, коли твоїм тілом користуються і коли тебе кохають. Навіть тоді, в десятирічному віці, будучи ще більш зухвалим дівчиськом, я дізналася, що кохання все-таки існує, і що воно важливе. Що це мало не єдиний ключ від щастя. Жінкам в королівстві Самарсет жилося несолодко, і не важливо знатна ти дама або простолюдинка. У світі, де заправляють чоловіки, головне правило для жінок - вміти підкорятися, приймаючи волю чоловіка, як волю багатоликого бога, а нарікати на долю - значить гнівити бога та йти проти закону. Жінок карали. Обов'язок кожного чоловіка в Самарсеті - виховати гідну дружину та дочку. Пам'ятаю, як мій дядечко, нализавшись браги, вирішив раптом відшмагати тітку Лідію, тому що йому, бачте, здалося, що та не бажає догоджати йому в ліжку. Але до прочуханки не дійшло, бо дядечко згадав, що йому відмовила не дружина, а повія. Притулок для розпуст був у кожній окрузі, але благочестиві дружини були тільки раді, що їхні благовірні граються з легкодоступними жінками, тим самим залишаючи їх самих у спокої. Тому що мало які шлюби були створенім коханням. Живучи з нелюбом, нещасна почитала за радість, що чоловік відвідує її ложе вкрай рідко. Чоловіки мали право тішити свої потреби з повіями, це не вважалося зрадою, а от жінку за зраду могли й стратити. Тому мені так довго не хотілося дорослішати, і я навіть потай раділа, що недоторканна для чоловіків через тавро ганьби, яке закарбувалося в герб мого роду. Я не хотіла плакати в подушку, стати сухою та похмурою, як інші жінки, чиєї думки ніколи не питали, чию душу й тіло ніхто не любив. ... Поки одного разу я не дізналася історію Сандри. Вона стала для мене прикладом, що за своє щастя можна боротися навіть в нашому королівстві.

Холодна вода, яку я не шкодуючи плескала собі на обличчя, трохи остудила мій запал, я навіть змогла сісти за читання, переставши на якийсь час думати про графа Орлама, Алісію, живі статуї, поки мене й зовсім не зморив сон. Правда ненадовго, бо прокинулася я від різкого болю в животі.

У маєтку дядечка стара куховарка була обізнаною в цілющих травах, вона й мене навчила, що та від яких хвороб потрібно пити. У шафці у неї завжди був запас сушених трав, а ось в замку графа навіть виходити з кімнати в темний час доби було заборонено. Ось тільки біль дошкуляла все сильніше, потрібну траву я запримітила в саду ще раніше. Мені б вистачило просто пожувати листочок деревію. Хіба хтось помітить якщо я швиденько вискочу, зірву гілочку та бігом назад? Сам же якось наголошував, що ходіння вночі може виправдати тільки поважна причина. А у мене вона дуже навіть, ... зараза, поважна. Даремно я все-таки зважилася спробувати ту жирну запечену качку.

Тихенько застогнавши, притиснулася чолом до стіни, завмерши на середині сходів. Повинно бути у мене лихоманка, тому що на мить я почула ... наспів тієї самої колискової, яка йде від ... стіни. Ніби в напівдрімоті старий замок муркотів мою пісеньку без слів. Або може бути в цих стінах до сих пір витає відлуння мого голосу? Намагаючись ступати обережно, щоб мостини скрипіли якомога тихіше, я кралася до дверей біля західного ходу, звідти до саду було найближче.

- Треба ж, навіть дверей не замикають, - прошепотіла я собі під ніс, вислизаючи на вулицю. - Здрастуй, Красунчику, - кинула я за звичкою проскочивши повз скам'янілого Гая. Цю лікарську траву я впізнаю навіть при місячному світлі, он вона біля самої доріжки.

Занадто тихо. Навіть цвіркуни замовкли. Це недобре. Але повертатися нерозумно, тому я прискорила крок, добігши до заповітних кущиків.

- Королівська кров, - прошипів хтось позаду мене. І це був не просто голос, це хлинула сама ненависть, повідомляючи про те, що моя доля вже вирішена. Не обертаючись, я відскочила в бік та побігла щодуху. Але воно рвонуло за мною. - Королівська кров!!! – навкруги все здригнулося від моторошного реву. Моєї руки торкнулося сталеве лезо. І коли чудовисько вчепилася лапою мені в плече - я вже встигла торкнутися Гая…

Я просто рятувалася, не добігши до дверей. Випадково вхопившись за ґаргулья своєю закривавленою рукою, майже втрачаючи свідомість від переляку.

Ось тільки в ту саму секунду Гай ожив і я в мить опинилася під його крилом, яким він одразу укрив мене від небезпеки.

- Саво, брате, давненько тебе не бачив, - пробасив Гай. - Ти б не напирав так сильно. Краще тобі відвалити по добру по здорову, бо я не настільки за тобою скучив.