Глава 10

Що з північного краю, що зі східного, куди не глянь - дрімучі ліси та дрімаючі гори. І лише на захід та південь, тікаючи, петляють дороги та видніються селянські хутори. По одній статуї на стіну та ще четверо внизу. Століттями вони бачать одне й те саме, будучи замкненими у камені. Повинно бути це жахливо. Невимовна мука нести тягар такої долі. Мабуть не дарма винищили усіх магів, тому що як виходить – магія страшніше навіть самої смерті.

- Відповідай мені нарешті. Що за доля на мене чекає? - його ходу впізнати не складає труднощів навіть не озираючись.

- Схоже, що ти обираєш гіршу.

- У мене взагалі ніхто не запитав! - войовничо стиснувши кулаки, повертаюся до графа, щоб ще раз наштовхнутися на цей непроникний загадковий вираз обличчя. Дратуючи мене до сказу й одночасно неймовірно приваблюючи. - Обіцяна тобі давно мертва. Але ж у неї, я впевнена, так само не питали, чи хоче вона відправитися в світ, де правлять бестії.

- Сама ти бестія! Ґаргульї ніколи не порушують дане слово на відміну від людей! - гаркнув Теодор. - Навіть зараз, за законом вашого королівства ніхто не питає дівчат за кого вони підуть заміж, а за кого ні. А за часів правління перших королів й поготів плювали на жіночу думку. Їхні долі вирішували батьки та брати, або старший чоловік в родині. Твій дядечко віддав мені вас обох, зітхнувши з полегшенням, бо я оплатив його немислимий картковий борг двома мішками золота. І як би не опиралася, як би не злилася нескорена Ясміна - ти моя згідно із законом Самарсета. Тебе вже продали двічі і обидва рази мені.

- Але я не дочка короля, мене навіть покоївкою до королівського замку не візьмуть, я сирота, горда жебрачка, дівчина, яка ні за що б не продала свою честь за золото! Виходить, я твоя полонянка? З якою можна бавитися, розпускати руки, немов п'яний конюх, туманити мені розум своєю магією та водити за ніс нічого не пояснюючи?

- Ти частина обіцяної нам плати за нашу службу. А ще мені потрібна твоя кров. З її допомогою я сподіваюся відшукати відсутню частину своїх воїнів, - цідить крізь зуби Теодор. - Якщо тобі подобається доля полонянки, значить, можеш такою себе вважати.

- Так значить, тобі потрібна всього лише кров, - вимовила я порожнім голосом. - А моя кузина тобі потрібна, щоб хтось грів твою постіль та народжував спадкоємців?

Теодор загарчав, почавши щось бурмотіти незнайомою мені мовою:

- Що толку мені тобі пояснювати, якщо ти намірилася зробити мене в своїх очах ворогом? Що толку мені говорити тобі, що ти приваблюєш мене до себе, як жінка, якщо ти все одно відмовляєшся мені вірити?! Я до сих пір живу інстинктами та звичаями мого народу. Ґаргульї спочатку роблять жінку своєю, а вже потім починають за нею упадати, щоб вона ставала все ніжнішою під час любовних утіх. Тисячі ваших дівчат віддають заміж за нелюбів за домовленістю. І ваші чоловіки, беруть свою молоду дружину силою в першу шлюбну ніч, а потім все життя мають їх на шлюбному ложі заради спадкоємців, не піклуючись про задоволення своєї дружини. Ваші чоловіки гірше за свиней, п'яні сифілітики, які не доживають навіть до сорока років. Ти певно  мріяла про прекрасного мандрівника, який полонивши твоє серце відвезе тебе у чудесну далечінь? Що ти вбила собі в голову, безглузда дівчино?

- Ти ... зневажаєш людей, - вражено видихнула я, зробивши відкриття, дивлячись в це потемніле від люті обличчя, з роздутими венами на лобі та перекошеним від гніву ротом.

- За двісті років я розлюбив їх остаточно, вже пробач. Шкодую, що врятував тоді ваше прокляте королівство! Єдине, про що я пристрасно мрію - це повернутися додому. І я вже близький до цього.

- Виходить, щоб повернутися в світ крилатих спокусниць, тобі всього лише потрібна моя кров?

- Саме так, нестерпне ти чудовисько.

- Вся?

- Ні. Вбивати я тебе не збираюся, - скривився Теодор.

- Тоді, може бути, коли ти знайдеш своїх воїнів, ти відпустиш мене? Навіщо тобі в твоєму світі зайве нагадування про людську підступність?

- Завжди любив приносити з походів щось собі на пам'ять, - Теодор підійшов ще ближче, так, що край його плаща торкнувся моєї руки. - Мені можливо доведеться тебе розчарувати, але я тебе нікуди не відпущу, і тобі не втекти, бо моє ліжко доведеться зігрівати саме тобі, а не кому-небудь іншому. Знайти та зібрати моїх воїнів мало, потрібно ще зруйнувати прокляття, а на це можуть піти роки. Так що тобі краще прийняти мене за власною згодою, - останні слова граф прошепотів мені вже в саме вухо. - І ти будеш мріяти стати моєю без всякою магії, інакше, щоб мені провалитися. 

- Я не буду твоєю коханкою на очах у моєї кузини, - вперто видавила я крізь зуби.

- Знаю. Знаю, Ясміно, що норов у тебе зубастий, ... але так буде навіть цікавіше. Відрадно, коли хоч щось може розбурхувати за двісті років очікування. І врахуй, своєю поведінкою, ти не мені життя ускладнюєш, а собі. Підемо. Познайомлю тебе де з ким.

З хватки його чіпкої руки навряд чи можна було вирватися, тому я навіть намагатися не стала.

Злить він мене. Злить тим, що подобається мені і що відноситься як до своєї власності, немов переможець, якому так легко дістався його трофей. Відчуваю себе сувеніром!

- Ось, це Хаб, - підтяг він мене до однієї статуї. - Він завжди йшов за мною і в вогонь і в воду, він довіряв мені. Там у нього залишилися дві дружини та троє дітей. Я його підвів і це не дає мені спати ночами. Тому Хаба краще не будити, бо він дико лютує! Як і Джем, який сидить на лавці в саду, на коліна до якого ти видряпувалась. Якби він тоді прокинувся - ти б навіть пискнути не встигла. А я б знову втратив надію, тому що за двісті років ти перша жінка, в жилах якої тече кров Хаварта. Я довго чекав твого народження, Ясміно. Тобі судилося звільнити нас, хочеш ти того чи ні.