Глава 6

Відкривши рота, від розгубленості я не в силах вимовити ані слова, так і сиджу на землі ворушачи губами немов божевільна, витріщаючись на нього в усі очі.

- Двісті ... років? - нарешті прошепотіла я недовірливо. - Чаклуни живуть вічно???

- Ні, але це довго пояснювати, - якось невизначено махнув він рукою, по всьому, не палаючи бажанням вдаватися у подробиці. Теж мені скриня з секретами. - І тобі не обов'язково дізнаватися про все й відразу. Так що ти надумала? Залишаєшся в лісі й випробуєш долю ще раз або повернешся зі мною до замку?

- Хіба власність може мати свою думку? - уїдливо вирвалося у мене. Як може він так знущатися з мене, задаючи подібні питання, коли моє становище настільки відчайдушне?!

- Я хочу, щоб це був твій усвідомлений вибір, - красиво підскочила його брівка. А в очах ... Паразит! Адже прекрасно знає, що жінкам у цьому королівстві не пропонують права вирішувати.

- Ніби у мене є вибір. Звичайно, я повернуся до замку, де ви знову мене покараєте, де в'язень придумав правила для інших в'язнів ...

- Підбирай слова з великою обережністю, Ясміно! - обірвав він мене, розсерджено загравши жовнами. - Я не збираюся карати тебе за втечу - те, що сталося й так тебе вже  покарало, надавши відчутний урок. Не змушуй мене у майбутньому знову виховувати тебе, дотримуйся правил і не буде ніяких проблем. Я чекаю вдячності та зовсім не відчуваю задоволення від твоїх мук! - свистом покликавши свого коня, граф Орлам скочив у сідло.

А я, підібравши та щільніше закутавшись в плащ, сіла на вкрадену з його стайні кобилу. Мені не залишалося нічого іншого, як піти за ним. Без допомоги та без золота до кордонів Валіі мені все одно не дістатися. І зустріти інших розбійників у мене більше бажання не виникало. Навряд чи я взагалі зважуся знову тікати. Доведеться жити по його безглуздим правилами - чути це його «бу-бу-бу», не їсти після заходу сонця, митися лише у суботу, не залишати замок, всюди питати дозволу та виконувати будь-які його накази, і ще бозна що. Яка ж я зла!

Понуро опустивши голову, я занурилася у свої думки, сумуючи над своєю долею, розбираючи свої тридцять три нещастя, не відразу помітивши хатину, яка притулилася під соснами-щоглами, деревами велетнями.

- Переночуємо тут! - вивів мене із задуми голос Теодора.

- Аристократ голубої крові у лісовій тісній халупі? Здивував. Вона теж ваша світлосте, вам двісті років тому у спадок дісталася?

- Нестерпний характер, - хитаючи головою, граф прив'язав свого коня під невеликим навісом, - Як скажи справлятися з тобою?

- Мене інше цікавить. Навіщо я вам взагалі здалася? Тільки лише тому, що гарненьке личко?

Зробив вигляд, що не почув. Як тільки ми увійшли, у каміні відразу спалахнув вогонь, висвітлюючи єдину кімнату з єдиним в ній ліжком.

- Значить, магія це не казки. Темна сила існує. І багато ви можете? - насправді питань у мене була тьма тьмуща.

- Багато чого, - по його важкому зітханню було зрозуміло, що на розмови він чомусь не налаштований. І тоді недовго думаючи я зняла плащ, залишки сукні, і підійшовши до нього абсолютно голою, не дивлячись йому в очі, стала зосереджено розстібати його штани.

- Що ти робиш, навіжена? - відскочив він від мене в сторону, в жаху виставивши руки перед собою, ніби я зараз кинуся на нього та оволодію ним силою, поглумлюся над цим неперевершеним здорованем.

- Ви сказали, що чекаєте від мене подяки, - сердито мекаю у відповідь.

- А з чого ти взяла, що мені потрібно саме це?

- Я чула, що усі чоловіки не проти, коли жінка розплачується з ними своїм тілом, - я вперто зробила крок вперед, маючи намір стягнути з нього штани, поки він не зупинив мене, схопивши за руки.

- Хіба я як всі? Га? Сили небесні! Я не примушую дівчат лягати зі мною в ліжко. Мені не потрібна твоя приречена жертва. Тьху!

- Що ж ви хочете? - піднявши очі, ніяковіючи від сорому, я раптом зустрілася з його майже сумним поглядом.

- Довіри та слухняності з твого боку. Ясміно, ти повинна собі усвідомити, що я тобі не ворог. ... Ну й ще бажаю, щоб ти виспалася цієї ночі.

- Ясно. ... А ви спите ночами або двохсотлітньому дідугану чаклуну це не обов'язково?

- Я тобі не ворог, але часом мені хочеться тебе придушити. Побуду зовні поки ти не заснеш, - сухо кинув він, виходячи за двері, але схоже, що граф просто ретирувався, втік. З чого це він раптом став таким поблажливим лицарем? ... Я що ... я дійсно йому тільки що себе пропонувала??!! Розумом з переляку рушила, не інакше. Тепер дивлячись на нього, мабуть буду хотіти кожного разу крізь землю провалитися.

Заснути мені вдалося не відразу. Сьогоднішній день я буду згадувати й згадувати, кожен раз здригаючись при цьому. І те, що хотіли зробити зі мною розбійники, і те, яким чином граф Орлам їх убив, його слова. Перебравши по кісточкам усі події, я все ж таки визнала, що мені дуже пощастило, іншим спійманим дівчатам на моєму місці, щастило менше, їх ґвалтували та продавали в рабство. Так що нічого нарікати на долю, якщо сама дурна. Надалі, я пообіцяла собі бути розумнішою, обережнішою та стриманішою.

Зарившись у покривало зі шкур, я все одно примудрилася прокинутися, притискаючись до стіни. …І тільки прокинувшись остаточно, я зрозуміла, що ніяка це не стіна - я голяка притискаюся до сторопілого графа Орлама, якому теж закортіло лягти спати серед ночі і прокинутися одночасно зі мною.