Глава 4

 У цьому будинку все було не як у людей! Величезний замок, а слуг зі свічкою в руках не знайдеш. От де мені шукати цього наглядача, чи хто там він є: сторож, плюгавий дворецький, садівник. Бозна-що тут коїться! 

Цікаво, що змушує графа Орлама вести настільки усамітнений спосіб життя? ... Як взагалі можна відшукати тут цього хитромудрого Людо?! 

Довелося спуститися вниз і закричати на всю горлянку. Голос у мене від народження сильний, цього у мене не відняти. Луна рознесла його відгомони в усі коридорні закутки й щілини, так що кожна миша чула мій заклик.

- І що вже сталося, господи ти боже мій? - ліниво вивернув він мені на зустріч. Щуплий, невисокий, темне пригладжене назад волосся, пильні сірі очі. Судячи з усього, розумний проноза. Дивлячись в ці очі, я майже впевнена, що Людо в курсі всіх таємниць свого загадкового господаря.

- Яким чином тут можна прийняти ванну? Я божеволію від власного запаху поту і дорожнього пилу.

- Тут миються щосуботи, - відповів він мені з байдужим обличчям. - В інші дні обтираються мокрим рушником. Глечик з водою і рушники, думаю, ти знайдеш. Варто було так кричати через таку дрібницю.

- Е ні вже, пане! Це недопустимо! Я не збираюся ходити смердючою нечупарою! І що це за правила такі дурні митися тільки щосуботи?! Граф такий скупий що у нього води не випросити? Чи мило надто дороге? Або, може, ти просто мене за ніс водиш?

- У лівому крилі, прямо по коридору є купальня. Там стоїть величезна дерев'яна купіль. Затопи піч, наноси води, нагрій у відрах і так вже й бути хлюпайся, замазуро, - крізь зуби процідив Людо, який за щось так завзято зненавидів мене. - Але не забудь після себе цю воду винести у двір. Це західний вхід, ти знайдеш двері й колодязь. Успіхів тобі! Або леді вже перехотілося плескатися?

Рипнувши зубами, я стримала усі лайки в собі, скрутила ураган у вузол, стиснувши за горло свій праведний гнів. Круто розвернувшись на п'ятах, я вилетіла через парадні двері, повернула ліворуч і мало не бігом кинулася до західного входу.

Схоже, тут біля кожного входу стояла статуя ґаргульї. Скам'янілий крилатий чоловік, вище за мене на дві голови й неосяжний в плечах, суворо дивився вдалину.

- Як так сталося, що у цьому замку чоловіки або кам'яні, або мерзотники?! Що за життя таке несправедливе?! - вигукнула я, вирушаючи на пошуки купальні, вперто не бажаючи здаватися. Перш за все, я знайшла дрова і розтопила піч. Адже не дарма я всі свої роки бовталася серед прислуги, я багато чого можу, особливо якщо мені це конче потрібно. Потім, схопивши відра, гордо випрямивши спину, я попхалася за водою. Повні відра виявилися важкими, мені доводилося кілька разів зупинятися і відпочивати.

- Впевнена, Красунчику, якби ти раптом ожив, точно допоміг би мені з цими клятими відрами, хай їм грець, - зітхнула я, зупинившись перепочити біля статуї. Уважно придивившись до суворих рис його обличчя, я в черговий раз була вражена, як точно були виконані усі деталі. Складка на переніссі, розріз очей, крила носа, загострені кінчики вух, повні губи. - Треба ж, як справжній! - помацавши сосок на його оголених кам’яних грудях, мовила я з придихом. Чомусь ця статуя була зображена роздягненою до поясу. Чоботи, штани й крила замість плаща. Може, він теж ніби збирався до купальні? Я посміхнулася своїй дурнуватій думці. Провела рукою по його животу з чітко означеними такими спокусливими мужніми м’язами. Торкнулася величезної, у порівнянні з моєю, долоні. - Невже, такі створіння могли колись існувати? Диво та й годі, багатоликий боже.

Кілька годин я тягала воду, щоб наповнити купель наполовину, а потім стільки ж чекала, коли закипить вода на печі. Щоб якось згаяти час, забрела в сад. Сад, на мій превеликий жаль виглядав занедбаним, ніби вигукуючи про якусь свою невимовну журбу. Доріжки поросли травою, на клумбах красувалися бур'яни й подекуди визирали осиротілі дикі троянди. Чагарники потворно розрослися, втративши колишню форму. А головна алея взагалі призвела мене в шок. Колись тут, мабуть стояли статуї по обидві її сторони, тепер вони валялися розбитими шматками білого мармуру. Руки, ноги, голови, бюсти. І що найжахливіше, це були частини жіночих кам'яних тіл. Я чула про подібну алею у королівському палаці, на якій красувалися статуї прекрасних дів, міфічних німф та богинь, що спокушають своїми формами гостей парку. А на це жалюгідне видовище було боляче дивитися. Подекуди стояли витесані з каменю лавки для відпочинку й ось на одній з них я помітила ще одну статую ґаргульї. Що цікаво - він сидів, похмуро дивлячись на алею, а біля його ніг лежав здоровезний молот.

- Не складно здогадатися, що це ти тут все розкурочив, - чому б від нудьги й не потеревенити з кам'яними бовдурами. - Навіщо, скажи на милість, ти це зробив? День не задався, ось як у мене сьогодні, наприклад, або тобі відмовила прекрасна діва? - лавка виявилася холодною, а ось коліна статуї на подив теплими, немов були виконані з іншого матеріалу, на відміну від мармурової лавки. Тому, недовго думаючи, я спритно та зручно вмостилася ґаргульї на коліна. - Тебе щось засмутило? Чоловіки часто втрачають голову від гніву. От би граф Орлам раптом закам'янів, як ти. Я була б цьому тільки рада!

Гравій зашурхотів, розлітаючись в усі сторони під чиїмись квапливими кроками. Минаючи кущі, вискочив Людо і вид, треба сказати, у нього був страшенно збентежений і чомусь неприродно блідий.

- Ти що це тут робиш, га ?! - видихнув він придушено, злякано витріщаючись на мене.

- Чекаю поки закипить вода, - знизала плечима я. - Познайомилася з Красунчиком біля західних дверей, тепер ось балакаю з Громилом. А що сталося?