Розділ 14 "Слабкість"

​Пройшло вже більше тижня, як мені повернули моє тіло. Я повернулася в будинок Лаури, але Рейнер приходить до нас кожен день... Він намагається розмовляти зі мною. Як він і сказав, він прийняв мене, але чи готова я прийняти його? Він так багато болю мені завдав.

​— Стасю, — він гукнув мене, — давай вийдемо і поговоримо.

​— Навіщо? Що тобі від мене потрібно? — відрізала я йому. — Я ж тобі казала, що не приймаю цей зв'язок, не приймаю!

​— Я і не вимагаю, щоб ти його негайно прийняла. Я хочу дати нам можливість краще познайомитися, ми ж навіть не знаємо один одного. І так, ти маєш рацію, я ідіот — ніхто не мав права тебе так ображати, особливо я.

​Він підійшов до мене, взяв за руки. Від його слів серцебиття пришвидшилося, щоки фарбувалися в червоний рум'янець, а на очі нагорталися сльози. Я заплуталася і вже перестала розуміти сама себе: я дійсно ненавиджу його?

​Він продовжував:

— Стасю, благаю, дай мені можливість спокутувати свою провину. Я довго жив один, без пари, а коли Ігнат забрав усю мою сім'ю, я був просто в розпачі. В мене не було нікого, окрім зграї, я роками повертався в порожній будинок, де на мене ніхто не чекав, і від цього моє серце ставало кам'яним. Я став жорстоким, мій біль мене таким зробив, я прожив більше ніж сто років — це занадто довге життя... Але мені так шкода, я так сильно злився на Ігната, мріяв вбити його, але ти забрала цю можливість у мене. Я знаю, ти любила його, він маніпулював тобою, і від цього мені було ще більш боляче. Ти зробила те, що я повинен був зробити давно...

​Я слухала Рейнера і не вірила в те, що він говорить. Я думала — думала, що зв'язок для нього це покарання, а тепер побачила, що він просто боїться полюбити, боїться знову залишитися наодинці. Вперше в житті він відкрився мені, вперше я почула його біль...

​А потім усе було наче уві сні: я притягнула його до себе і поцілувала. Я почула його рик задоволення. Я віддалася почуттям, адже тепер зрозуміла, що ніколи не зможу протистояти цій силі — силі істинної пари. Це не просто вибір Богині чи вовка, тут приховане щось більше. Я цілувала Рейнера, обіймала, гладила його по волоссю, навіть здала стогін. І саме від цього я зрозуміла, що накоїла.

​Я відштовхнула його від себе. Він дивився в мої очі й не розумів, що я роблю. А я згадала свій день народження і те, що відбулося в саду: він хотів підійти до мене, щось сказати, та я зупинила його.

— Не підходь! — і вся в сльозах вибігла на вулицю.

Моє тіло зраджувало мене: варто було йому ось так відкритися мені, як я втратила контроль. Що мені тепер із цим робити? Що?..

​І тут я почула, як виють інші вовки. Що це таке?..

​Рейнер схопив мене за руку, я вже хотіла щось сказати, але не встигла.

​— Стасю, повертайся в будинок негайно! На наші кордони хтось напав, на вулиці небезпечно...

​Я не сказала жодного слова, просто мовчки пішла в будинок. Кейр із Лаурою вже чекали на Рейнера.

Він взяв мене за руку і сказав:

— Прошу, не виходь із будинку, тут безпечно, ми зі зграями йдемо на кордон. За вами наглядатимуть декілька вовків, а коли я повернусь, то ми поговоримо.

​Він відпустив мою руку і вже повернувся до мене спиною. Я дивилась, як він іде, з очей капали сльози. А потім я крикнула йому:

​— Бережи себе! Повернайся живим і неушкодженим, я чекаю на тебе, чуєш?!

​У відповідь я почула тихе:

— Чую. Я повернусь.