Епілог

Епілог

Ще три доби знадобилося загону, щоб дістатися застави.

Дорога вже не скидалася на ту безкінечну боротьбу за життя, якою була аномалія. Звірі траплялися дедалі рідше, люди більше не чекали смерті за кожним деревом, а розмови біля вечірніх вогнищ поступово поверталися до звичайного життя.

Та для самого Володимира найважливішим за ці дні було зовсім інше.

Щоночі він знову і знову намагався дотягнутися до Марини. Як він і припускав, у самій аномалії межа між світами була тоншою. Там встановити зв'язок виявилося легше. За її межами все стало значно складніше.

Але...

Не неможливо.

Тепер на це йшло набагато більше часу. Потрібно було повністю зосередитися, використати майже всі можливості свідомості, щоб лише на кілька коротких митей відчути її присутність.

Поговорити як слід поки що так і не виходило.

Лише кілька образів.

Кілька емоцій.

Кілька митей, коли між двома світами знову виникав тонкий, майже невидимий місток.

Але і цього було достатньо.

Бо головне — зв'язок існував.

А труднощі...

Труднощі ніколи не були для Володимира причиною відмовитися від мети.

Він був упевнений: мине час. Він навчиться краще відчувати межу між світами. Марина також знайде спосіб допомогти з іншого боку. І колись ці короткі миті перетворяться на справжні розмови.

А можливо... Колись і на дещо більше.

Та це було майбутнє.

Коли попереду над деревами нарешті виросли знайомі мури прикордонної застави, Володимир мимоволі всміхнувся.

Вони повернулися.

Живими.

Не всі.

Але ті, хто повертався зараз, уже були зовсім іншими людьми.

Він сам теж змінився.

Знайшов дружину, яку вважав втраченою назавжди.

Знайшов друзів, готових іти поруч.

Заклав основу власного роду.

І зробив перший крок до тих знань, заради яких колись почав свій шлях.

Володимир ще раз подивився на заставу.

Потім — на людей поруч із собою.

І зрозумів:

ще одну сторінку його життя перегорнуто.

Попереду чекала наступна.

І якою вона стане...

залежало лише від нього.