Розділ 2. Максим. Коридорами Корпусу 1

Євген зустрів нас у своєму підпільному офісі, що розмістився в стінах університету. Йому знадобилося здійснити тільки один дзвінок та нас пропустили повз охорону, що вартувала на вході. Ми опинились у довгому коридорі, заставленому дверима. З-за однієї з них і виринула спершу кудлата голова, а згодом і весь хлопець. 

— Не сподівався побачити вас знову! — вишкірився він. Його погляд зупинився на Ірбіс на кілька секунд довше, ніж на мені.

— Чого зиркаєш? — рикнула дівчина й на мить мені здалося, що жодних переговорів не відбудеться. Занадто різні світи нам доводилося об’єднувати.

— І тобі доброго ранку! — в’їдливо відповів він.

— Є розмова. Впустиш? — спитав я, поки ті двоє не побилися.

Євген широко розкрив двері. Хлопець майже не змінився. Він лишався так само високим та струнким. Тільки погляд став дорослішим, смутнішим. 

У кабінеті нас зустріли великі монітори, що захарастили мало не весь письмовий стіл. Коло столу Євген завбачливо розмістив два додаткових стільці. Найнеочікуванішими були паперові стаканчики із запашною кавою, що парувала й сповнювала кімнату приємним ароматом.

— Минулого разу, коли ви тут з’являлися, на нас чекала смертельна битва. Можу припустити, що й цього разу ви прийшли не з дружньою бесідою, — процідив ліниво хлопець.

— Ні! — відрізала Ірбіс. — Цього разу все набагато гірше.

Дівчина розмістилась за столом. 

— Американо, як ти любиш! — сказав Євген, дивлячись, як Ірбіс здійснює перший ковток.

— Маєш добру пам’ять, — промимрила вона і голос її пом’якшав.

Подумки подякував хлопцеві за те, що знайшов як задобрити дикунський характер Ірбіс. Я влаштувався на вільному стільці та простягнув руку до кави. Теплий напій наповнював гірким смаком органи чуттів на язиці. Відчуття працювали, так само як і за життя. Це здавалось неймовірним, враховуючи, що я вже пів року як фактично перейшов до легіону воїнів-духів. Одначе насолоджувався кожною можливістю, кожною краплинкою справжності життя, саме так, як навчав мене Ден.