Розділ 25

Розділ 25

Співпраця з державою виявилася набагато пліднішою, ніж Володимир очікував. Він звик робити все сам або в колі близьких — медитувати, експериментувати, шукати відповіді методом спроб і помилок. Тепер же, коли з'явилися прилади, обладнання та, головне, фахівці, які розуміли, що саме потрібно виміряти й як це зробити, процес пішов зовсім іншим темпом.

Приміщення, яке виділили для роботи, знаходилося в підвалі Дніпропетровського національного університету — рідного для Петра Васильовича місця. Чотири суміжні кімнати: дві для першої групи, що займалася проєктуванням рейкотрона, одна для другої групи, яка вивчала здібності Володимира та його команди, і велика кімната відпочинку, де проводили медитації з новими учнями. Остання була облаштована з усім необхідним: зручні крісла, об'ємний звук, акваріуми з рибками та живі рослини — усе, щоб створити атмосферу спокою. Приміщення вміщало з комфортом півтора десятка людей.

Для складних робіт — наприклад, плавлення металів — використовували технічну базу університету.

Команда, зібрана під проєкт, складалася з семи вчених плюс майор Панов як куратор від СБУ. Насправді це були дві окремі групи з різними завданнями.

Перша група — розробка рейкотрона:

Емілія Францівна Міллер, п'ятдесят шість років, інженер-електрофізик, фахівець із систем накопичення енергії. Українка з німецьким корінням, педантична й точна у всьому. Без потужних конденсаторів уся ідея рейкової гармати не мала сенсу, і Емілія це розуміла краще за всіх.

Сергій Миколайович Яворівський, двадцять шість років, матеріалознавець-триболог. Молодий геній, якого Петро Васильович колись сам навчав у цьому університеті. Сергій мав займатися тертям та зносом матеріалів. Свого часу через необережність під час лабораторного досліду втратив палець — і тепер став першим підопічним Володимира у відрощуванні.

Євген Олександрович Галич, сорок дев'ять років, інженер з балістики та систем наведення. Молодший за Петра Васильовича, але такий же захоплений ідеєю.

Друга група — вивчення здібностей:

Леся Володимирівна Косач, шістдесят один рік, біофізик. Мала стати мостом між Володимиром і наукою, пояснити непояснюване через призму фізики живого. Походила з родини потомствених інтелігентів, говорила м'яко, але думала гостро.

Белла Леонідівна Кац, тридцять сім років, молекулярний генетик і цитолог. Коли відростає кінцівка, клітини мають стрімко ділитися — проліферація, як вона пояснювала. Белла фіксувала ці процеси з вродженою прискіпливістю.

Марта Юріївна Острозька, сорок три роки, нейрокібернетик. При відрощуванні кінцівки відновлюються нервові зв'язки, і Марта досліджувала, як саме це відбувається під час зцілення Володимиром.

Окремо стояв Данило Максимович Рок, тридцять чотири роки, метролог — фахівець із точності вимірювань. Він працював з обома групами, бо без точних даних усі їхні досліди були б марними.

До цієї команди природно долучилися й фахівці з кола самого Володимира. Ольга та Наталія — лікарі з цілительським досвідом. Миколай, що добре розумівся на радіоелектроніці. Ну й сам Петро Васильович, який колись навчав матеріалознавства того самого Сергія.

Звісно, вся команда Володимира одночасно в цих лабораторіях не перебувала. Треба було доглядати дітей, контролювати їхнє навчання — елітна школа сама по собі не гарантує гарної освіти. Домашні клопоти теж ніхто не відміняв. А про пацієнтів у лікарні й казати марно. Усе це займало чималу частину часу рідних і друзів.

Майже постійно в лабораторіях, крім самого Володимира, перебував тільки Петро Васильович — і як фахівець із матеріалознавства, і як помічник Володимира, і як учень в опануванні здібностей, і як підопічний для другої групи. Саме зараз на цьому етапі опанування він був один. Інші з компанії вже пройшли ці стадії.

Ольга, Наталія та Ірина приїжджали залежно від навантаження в лікарні. Марина здебільшого перебувала з чоловіком у лабораторіях, у лікарню їздила тільки на найскладніші випадки — коли для інших було важко, а вона могла замінити Володимира. Миколай та Андрій допомагали в лабораторіях як колишні технічні спеціалісти, допомагали з обладнанням. Вероніка та Віка теж долучалися — і в лабораторіях, і в лікарні, де треба.

Кожного вечора вдома відбувалася нарада: хто куди зранку, які питання готує наступний день, хто з ким займається. Життя стало схожим на добре налагоджений механізм, де кожен знав своє місце.

Відростити палець Сергію вийшло не складніше, ніж лапу Мурці. Молодий організм, відсутність хронічних хвороб, сильна мотивація — усе грало на користь. Володимир працював з його аурою двічі на добу.

Фахівці другої групи фіксували результати щодня й перебували в постійному переполосі. Белла Леонідівна не могла зрозуміти, як клітини діляться з такою швидкістю без ознак ракового переродження. Марта Юріївна дивувалася, як нервові волокна самі знаходять потрібні з'єднання. Леся Володимирівна просто записувала все підряд, бо не розуміла майже нічого з того, що бачила.

Але найцікавішим було інше. Процес відрощування кінцівок можна було поширювати ширше. Видалений колись апендикс чи нирка виростали прямо в організмі людини, якщо Володимир пропускав через неї енергію та змінював структуру аури в потрібному місці.

Після успіху з відрощуванням пальця та перших експериментів із трансмутацією у травні з'явилася ще одна група — учні від СБУ. Десятеро молодих людей, чоловіків і жінок, різної спеціалізації. Серед них були й агенти, що працювали «в полі», і вчені, і аналітики.

Володимир навчав їх медитаціям — поки що тільки базі, самозціленню. Групові заняття він проводив сам, міг контролювати всіх одночасно завдяки третьому потоку свідомості. Це вже по виходу з тіла потрібен індивідуальний підхід, а для медитацій та самозцілювання можна й так.

Крім групових занять, кожен із учнів працював один на один з досвідченими послідовниками — Мариною, Миколаєм, Андрієм чи іншими з компанії. Навіть Віка з матір'ю спокійно допомагали опанувати самозцілювання.