Розділ 11

Розділ 11

Додому з пологового повернулися ввечері. Ольга з маленьким Дімою одразу пішла до спальні — втомлена, але щаслива. Андрій метушився навколо, допомагав влаштуватися. Катя крутилася поруч, намагалася заглянути в ковдру, де спав братик.

— Ма-ма, а-а-а? — питала вона, показуючи пальчиком.

— Це Діма, — терпляче пояснювала Ольга. — Твій братик.

Катя нахмурилася, обдумовуючи нову інформацію. Потім кивнула, наче прийняла до відома.

Володимир з Мариною стояли в дверях, спостерігали за сценою. Сім'я. Діти. Онуки. Усе, заради чого варто жити.

— Тату, — Ольга подивилася на батька. — Я хочу приєднатися. До медитацій. Можна?

Володимир здивувався:

— Доню, ти тільки-но народила. Треба відпочивати, відновлюватися.

— Саме тому, — усміхнулася Ольга. — Бачу, як вам усім допомагає. Хочу теж. Особливо зараз — діти, втома. Якщо енергія справді відновлює...

Володимир переглянувся з Мариною. Та кивнула.

— Добре, — погодився він. — Спробуємо. Тільки обережно. Зовсім обережно.

Перша медитація — наступного дня, ввечері. Катя спала, Діма теж. Андрій узяв варту — якщо хтось прокинеться, він впорається.

Ольга сіла в крісло, Володимир — поруч. Взялися за руки.

— Заплющ очі, — тихо почав батько. — Дихай глибоко. Рівно. Відпусти думки.

Ольга слухала, виконувала. Дихання вирівнялося. Тіло розслабилося. Вона бачила, як це роблять, десятки разів, тож була готова.

— Уяви тепло в пальцях ніг, — продовжував Володимир. — Невелике, приємне. Воно з'являється...

Не минуло й п'яти хвилин, як Ольга здригнулася.

— Тату, — прошепотіла вона, не відкриваючи очей. — Я відчуваю. Справді відчуваю!

Володимир завмер. Так швидко?

— Що саме?

— Тепло. В стопах. Воно справжнє. — Голос Ольги тремтів від здивування. — Піднімається вище. Щиколотки. Коліна...

Хвиля енергії рухалася по тілу доньки. Володимир відчував це через дотик. Чітко. Потужно.

Така швидкість вражала навіть його.

Через три дні Ольга вже могла самостійно викликати хвилі тепла. Через тиждень — концентрувати енергію в потрібних місцях.

За вечерею сім'я в зборі. Володимир каже:

— Це... я не очікував такого, — зізнавався він. — У Марини місяці пішли на перші відчуття. У Миколая з Андрієм — тижні. А в Ольги — дні!

Марина усміхалася:

— Може, вона просто талановита?

— Або... — Володимир замислився. — Або це я змінився. Другий потік свідомості, вихід з тіла, робота з енергією. Може, моя присутність тепер впливає сильніше? Прискорює процес?

— Можливо, — погодилася Марина. — Але це ж добре, правда?

— Добре, — кивнув Володимир. — Дуже добре.

Березень приніс тепло й нову справжню радість.

Миколай закінчив роботу з очима. Місяць щоденних медитацій, концентрації енергії, терпіння. І нарешті...

— Тату, — сказав він одного ранку, коли прийшов у гості. — Я бачу. По-справжньому бачу.

Володимир підвівся з крісла.

— Перевіримо?

Вони вийшли на балкон. Володимир показав вдалину:

— Он там, на тому будинку. Що написано?

Миколай придивився, усміхнувся:

— "Аптека 24". Бачу чітко. Навіть дрібний текст під вивіскою — "Цілодобово".

Володимир обійняв сина за плечі.

— Молодець, синку. Справді молодець.

Микола повернувся, подивився батькові в очі. І в його погляді було стільки вдячності, щастя, що Володимир відчув — клубок підступає до горла.

— Дякую, тату. За все.

Того ж дня Микола поділився звісткою з Ірою. Та заплакала від щастя. А Микола обіймав її, цілував у скроні, шептав:

— Ти така красива. Я й не знав, наскільки ти красива.

Володимир з Мариною стояли осторонь, дивилися на них. І не соромилися власних сліз.

Наприкінці березня Микола взявся за слух. Поспішав — у квітні мала народитися дитина, і він хотів почути кожне її "агу", кожен перший звук.

Володимир сміявся:

— Синку, не поспішай так. Слух — не простіше за зір.

— Встигну, тату, — впевнено відповідав Микола. — Обов'язково встигну.

І справді встиг. До середини квітня слух повністю відновився. Микола чув шепіт, тихі кроки, далекі звуки. Світ знову наповнився музикою, голосами, життям. Іра раділа за чоловіка так, що власні побоювання щодо пологів відійшли на другий план. Микола щасливий. Здоровий. Що ще потрібно?

Квітень. Пологовий будинок. Знову очікування в коридорі.

Тільки цього разу Ольга залишилася вдома з дітьми. Діма ще замалий для таких поїздок.

Володимир з Мариною, Микола, Андрій — всі чекали.

Микола не міг всидіти. Ходив коридором, заглядав у вікно, знову сідав.

— Заспокойся, — Андрій поклав руку йому на плече. — У мене теж так було. Нормально.

— Знаю, — кивнув Микола. — Просто... хвилююся.

— Все буде добре, — впевнено сказала Марина. — Іра сильна. Дівчина справжня.

Час тягнувся. Година. Друга.

Нарешті двері відчинилися. Лікар — та сама жінка, що приймала пологи в Ольги, — усміхнулася, повертаючись до Миколая:

— Вітаю. У вас донька.

Микола кинувся всередину.

Іра лежала на ліжку, втомлена, бліда, з усмішкою до вух. А в колисці...

Маленька. Зморщена. Копичка світлого волосся.

І раптом — плач. Тонкий, пронизливий, такий живий.

Микола завмер. Почув. Він почув її голос. Перший крик своєї доньки.

Сльози покотилися по щоках. Він підійшов до колиски, обережно взяв малу на руки.

— Ганнусю, — прошепотів він. — Моя Ганночка.

Дівчинка заплющила очі, заспокоїлася.

Травень, червень, липень пролетіли в турботах і радощах.

Катя й Діма ростуть — перша вже говорить короткими реченнями, другий намагається все схопити, потягти в рот. Ганна теж росте — спить, їсть, усміхається уві сні.

Володимир з Мариною нянькаються з онуками, допомагають дітям. Андрій і Микола працюють. Ольга й Іра — у декреті, але часу вільного майже немає. Діти беруть усю увагу.