Початок

             Пробудження.

… він був кам'яним і величезним.

Усіх, хто заслужив, він карав прокляттям і смертю.

Його помста обов'язково досягала мети.

***

            За вікном сутеніло. Криваве осіннє сонце сідало за горизонт, прощальним скорботним промінням освітлюючи темні крони дерев. Вікові дерева у парку довкола лікарні скрипіли, наче жалілися, що прійшов їх час позбутись своїх пишних крон. Вони хитались, хапались оголенними гілками одне за одного, та все більше втрачали листя, яке потьмяніло і почорніло під холодними осіннім вітром. А він співав свою тужливу пісню у віконних щілинах лікарні, бився об тоненькі шибки, зрідка кидаючи на них краплі дощу.

            Районна лікарня стояла на пагорбі, оточена старовинним парком. Це була колишня дворянська садиба, яка дивом збереглася до цього часу. Хоча як ззовні, так і в середині, від розкоші не залишились нічого. Стіни та стеля були обшарпані, фасад будівлі обдерся, дах провалився в кількох місцях. У коридорах і кімнатах було похмуро і темно. Навколо будівлі також все було занедбане і забуте. Лише парк, у минулому розкішний, витримав перевірку часом, але за стільки років також втратив свою колишню велич. Особливо, це відчувалось восени.

***

            Чорні моторошні тіні від вмираючого сонця проникли через провалля вікон, і падали на стіни лікарняної палати. Темними довжелезними пальцями тіні чіплялися за кожний виступ, кожне заглиблення у стіні, все вище і вище підіймаючись у гору до стелі, де, нарешті, зливались з мороком. Коли надворі поривчастий вітер розхитував дерева в парку, тіні рухались, наче живі безтілесні істоти з потойбічного світу. Своїм божевільним танком ще більш зводячи з розуму тих, хто по своїй волі чи ні, стали заручниками існування в цій лікарні.

                        Тіні сховалися по кутках тільки тоді, коли двері в палату, відчинились, і під стелею вмикнули світло. До палати у психіатричному відділені районної лікарні увійшли двоє:  Роман, лікарняний санітар, молодий хлопчина, двадцяти років, у трохи зімятому білому халаті. Він був у супроводі високої статної жінки з стетоскопом на грудях. Вони підійшли до хворої, худенької, світловолосої дівчини, у сірій лікарняній сорочці, яка мовчки сиділа біля вікна з чорними гратами. Дівчина не відреагувала ні на те, що вмикнули світло, ні на появу відвідувачів. Так і сиділа, склавши руки на колінах, лише міцно стиснувши пальці на руках. Дівчина нічого не сказала навіть тоді, коли санітар обережно підняв її зі стільця на руки, і поклав на ліжко, застелене такою ж сірою лікарняною білизною. Після цього він подивився на лікарку, Евеліну Павлівну, і запитав:

– Мені її прив'язати про всяк випадок?

            Евеліна Павлівна поправила ідеальну зачіску і строго подивилася на санітара. Новенький, ще багато чого не знає. Догляд за хворими – це справи непроста. Тим паче, за тими, у кого болить не тіло, а душа. Лікарка підійшла і уважно подивилась у відчужені світло-блакитні очі дівчини.

– Як її імя?

            Санітар глянув на папірець, що лежав на тумбочці біля ліжка. То була звичайна лікарняна форма, яку заповнюють при оформлені хворих.

– Леся, Леся Левашова. То мені її привязати?

– Не треба, вона досить спокійна. Нехай відпочиває. Вона їла?

            Роман кивнув у бік тумбочки, де стояла напівпорожня тарілка з кашею сірого кольору.

– Трохи з'їла.

– От і добре. Якщо буде потреба, то прив'яжи. Прослідкуй, що вона прийняла ліки, а потім підеш в сьому, перевіриш інших. Я буду в ординаторській.

            Cанітар почекав, поки за Евеліною закриються двері, а потім обережно вкрив хвору тонкою ковдрою. Його чомусь хвилювала ця злякана дівчина з очима наче весняне небо.Її привезли зранку, і до цього часу до неї так ніхто і не прийшов.              Дівчина лежала, не рухаючись, дивлячись в стелю. Її обличчя зовсім не виражало емоцій, смертельно бліде, немов застигла маска у зламаної ляльки. Маленька, тендітна, кажуть, її знайшли десь у горах, в безпорадному стані. Поки вона весь час мовчала. 

      Роман зітхнув, поклав пігулки для Лесі на тумбочку. Він вирішив поки не турбувати дівчину, краще зайти потім, коли закінчить з іншими хворими. З цими думками санітар  пішов до дверей, але раптом відчув легкий дотик до свого плеча. Від несподіванки хлопець здригнувся і обернувся, позаду стояла Леся. Вона стояла боса, її тоненькі пальці на руках нервово переплітались, але погляд був цілком нормальним, і раптом вона заговорила.

– Сьогодні? Сьогодні все спокійно?

      Роман розгубився і не знав, що сказати. Леся не дочекавшись відповіді, ще раз запитала.

– Ти слухав новини?

      Її голос був тихим, Роман ледве розчув слова і поспішив відповісти:

– Сьогодні ні.

     Леся повела плечима, немов від холоду. І знову спитала з тривогою в голосі: