14. Паніка

Віта

— Мамо, я вже намагалася тобі пояснити. Це чудова робота. У мене гарна зарплатня. І цей досвід мені потрібен. Я ще не мала стільки людей у підпорядкуванні, не працювала у такій великій компанії…

— Не бреши мені! Ти туди пішла, бо там твій Лисенко!.. Ще одну дитину хочеш, щоб зробив тобі? — Вона кричить мені у смартфон те, що вже не один раз повторювала.

— Мамо!

— Що «мамо»?! Роботу й іншу можна знайти! А чоловіка ти не знайдеш нормального, доки цей біля тебе крутитиметься! А Максимко… Ти його кидаєш самого кожен вечір тепер!

— Я не кидаю його самого. Просто в мене зараз багато роботи, я не можу йти з офісу раніше, ніж о шостій. І з дому працювати не можу, як колись. Він уже великий хлопчик, може кілька годин побути сам. Іноді з ним Люда після школи гуляє…

— Ти завжди могла раніше відпроситися! І з дому могла попрацювати! А як тільки з Лисенком знов злигалася, вже раніше не можеш! Твоя дитина росте сама, доки ти там…

— Припини.

Я розриваю дзвінок, бо не маю сил більше цього слухати.

Отак — кожен день. Майже щодня мама по телефону влаштовує мені сварку.

Мало того, що стомлююся на роботі, мало Микити, скандалу з Лесею, розчарування в Олексію, то тепер ще й це.

Скандал, на щастя, швидко тухне. А от діра у моєму серці залишається. І болить ця діра, щойно натикаюся поглядом на Микиту і згадую його поцілунок.

Може, й справді... ну його? Може, звільнитися і не мучити себе? Тоді принаймні мама дасть спокій, приїжджатиме й допомагатиме з Максимком.

— Навіть не думай! — свариться на мене Люда, коли знову прошу її годинку-другу побути з Максимком. — Не можна псувати собі кар’єру через чоловіка! Так, тобі важко в одному офісі з ним, але тільки так ти загартуєш своє серце. Тікати — не вихід. Нехай він тікає, чого це завжди ти маєш зникати з його життя? Нехай він звільняється і тікає з твого! Ти прийшла працювати, от і працюй! Забий на нього і роби свою роботу.

Ці слова мене трохи підбадьорюють. Можливо, я й не затримаюся надовго в Sofazone Group, але доки можна, триматимуся. Хай там як, наразі це мій найвищий кар’єрний щабель.

А життя не зводиться до чоловіків. Мені треба думати про себе і сина, про наше майбутнє. Моя гарна робота з гарною зарплатою — це саме те, що потрібно для нашого з сином майбутнього.

Чоловіки.

Все-таки про декого я ще думаю.

«Всі вісім років, що тут працюю, бачу його на корпоративних збіговиськах з дружиною».

— Господи, яка я дурна, — стогну, згадавши слова Микити.

Як я могла не подумати, не спитати, чи не одружений він? Обручки на руці немає, але ж різне буває, не всі носять.

Очі печуть.

Повертаючись з роботи, я сідаю на лавку біля під’їзду. Треба посидіти кілька хвилин і заспокоїтися. Не можу такою нещасною і розбитою показатися на очі Максимку.

Ще й сьогодні випадково почула, як Микита з кимось говорив по телефону на офісній кухні. Казав, що йде на ювілей тестя.

У вівторок — цілувати мене у власному кабінеті. Вже у п’ятницю — під руку з дружиною йти на ювілей.

Інший теж хороший! Два дні поспіль заводити мову про каву і ні словечком не обмовитися, що одружений.

Я чудово всі ці роки даю собі раду без чоловіків. Але чому щоразу, як вони з’являються в моєму житті, трапляється якесь лайно? Невже я не заслуговую на те, щоб зустріти нормального?

Змахую сльози з вій і, трохи заспокоївшись, піднімаюся у квартиру.

— Максимку! — гукаю, щойно заходжу.

Мене зустрічає тиша. Темно. З-під дверей синової кімнати не світиться.

— Зайчику!

Кидаюся в його спальню, перевіряю інші кімнати — нема.

Ще ж годину тому я дивилася в застосунку, був вдома!

Я швидко дістаю смартфон і перевіряю його геолокацію. Видихаю. І одночасно мене починає тіпати від обурення.

Тремтячими пальцями набираю номер мами.

— Як це розуміти? Чому ти забрала Максимка і нічого не сказала?

— А ти чого не сказала? — відповідає мені тато грізним голосом. — Так би й сказала, що своє особисте життя вирішила влаштовувати з Лисенком, так і так, заберіть сина, не матиму часу на нього вечорами. То ми й забрали!

Зрозуміло, мама все-таки розповіла татові.

— Тату… Як ти… Ти не можеш так… Я зараз же приїду…

— Приїжджай, поговоримо! Але Максима ти не забереш! Він не сидітиме там сам у квартирі вечорами, доки мама й тато особисте життя влаштовують!

Тато розриває дзвінок, а я збезсилено сповзаю по стіні, до якої вчасно притулилася.

З Максимком все добре, вони за ним приглянуть. Але якщо спущу все з рук зараз, мені доведеться відвойовувати сина у власних батьків.

Як вони його забрали? Мабуть, і не сказали, що я не дозволила. Раніше часто тато приїжджав і забирав Максимка на вихідні в село, тому й цього разу мій хлопчик поїхав спокійно…

— Що робити? — бурмочу сама до себе. — Таксі… Викличу таксі й поїду в село. Автобуси вже, мабуть, не ходять.

Але що я зроблю? Тато… Не знаю, як говорити з татом і пояснювати. Мені навіть страшно показуватися перед ним, вони з мамою вдвох мене з’їдять.

На думку спадає божевільна ідея. Микита. Чи можу я хоч один раз попросити його про допомогу?

Він хотів поговорити з моєю мамою. От нехай поговорить. Якщо мені не вірять, нехай він їм пояснить, що між нами зараз нічого немає, що ми працюємо разом і на тому все.

Я швидко телефоную Микиті, але він не відповідає. Довгі гудки переходять у короткі.

Ну звісно. Він у тестя, йому не до нас з Максимком.

Викликаю таксі. І вже вилітаючи з квартири, пишу Микиті повідомлення, якщо раптом у нього прокинеться совість: «Мої батьки без попередження забрали Максимка. Їду до них. Якщо захочеш допомогти мені, ось адреса».

Я прикріплюю до повідомлення геолокацію і надсилаю.

До села недалеко, та й дорога добра. Таксист везе мене мовчки, не відволікає балачками, і я можу подумати.

Нерви трохи заспокоюються, паніка влягається. Може, мені вдасться спокійно поговорити з батьками, може, вони нарешті почують мене. Зрештою, забрати і силою тримати Максимка у них не вийде. Йому треба ходити до школи. Зрештою, на моєму боці закон, я його мама.