13. Запах її волосся

Микита

Дивлюся, як її очі наповнюються болем і нерозумінням й починаю шкодувати, що ляпнув це. Нехай би самі розбиралися.

— Дружина? Олексій одружений? Але ж… — якось безпорадно белькоче, повертаючись до мене лицем.

— Всі вісім років, що тут працюю, бачу його на корпоративних збіговиськах з дружиною.

— Он як… Ясно. Дякую, що сказав. — Віта відвертається і починає смикати двері, не може відімкнути. — Виходить, з одруженим Олексієм мені фліртувати не можна. А тобі, одруженому, можна затягувати мене у свій кабінет і цілувати, з цього скандалу не буде.

Влучно. Відповісти мені нічого.

Підходжу ближче, майже тулюся грудьми до її спини й, дотягнувшись до замка, відмикаю двері.

Вона вистрибує з кабінету прожогом. А зі мною залишається запах її волосся і жаль.

Що на мене найшло? Не знаю. Що далі, то менше себе розумію.

Спочатку вся ця ситуація з вибриком Лесі і його наслідками... Вчора ввечері я повернувся додому, бо на дзвінки вона не відповідала. Але вдома її теж не було. Просидів усю ніч, чекаючи. Вона прийшла зранку, і я змусив видалити відео. Часу на сварки не було, але ввечері мушу поговорити.

Потім розмова у кабінеті з гендиректором. Все вийшло легше, ніж я сподівався, та коли я вже виходив, він зауважив:

— Попроси якось м’яко Віталію бути обережною. Принаймні перший час. Вона дівчина показна, незаміжня. Я чув, що на неї тут вже кілька директорів заглядаються. Зараз оце як почнеться… Їй воно не треба.

У перекладі з мови гендиректора це означало: місцеві кнурі вже почали заглядатися на Віту, попередь, щоб була обачною.

Розшарпаний словами Георгія, я вилетів у коридор — і що бачу? Прямо під кабінетом пліткарок з бухгалтерії вона фліртує з Олексієм, якого всі знають як зразкового сім’янина!

Я оскаженів. І виправдовував себе тим, що просто турбуюся про неї. Виправдовував до того моменту, як притис її до стіни й поцілував.

Полегшало, гнів минув. Виявляється, я просто хотів її поцілувати.

Але чого ж тепер так паскудно на душі?..

Я сідаю у своє крісло і заплющую очі. Було б добре розібратися, що на мене найшло. Але як не думаю, не знаходжу назви цьому почуттю. Я ревную її. Хочу, щоб вона була близько, та не надто. Збуджуюся, коли бачу її в цих всіх офісних білих блузах і обтислих спідницях. Серце стискається, коли помічаю, що їй важко чи боляче.

Думаю про неї. Останнім часом думаю про неї не менше, ніж про власну дружину, яку кохаю.

Кохаю. Дідько, я такий на неї злий, що не знаю, як вгамувати емоції до вечора.

Впродовж дня навіть здається, що мене трохи попускає, але коли після роботи заходжу у квартиру і чую з кухні звуки присутності Лесі, у серці знову зароджується гнів. 

Вона щось готує, наспівуючи. Зупиняюся у дверях і стою мовчки, вирівнюю дихання.

— О, ти прийшов. — Леся озирається й усміхається, ніби нічого не трапилося. — А я тут вирішила твою улюблену карбонару приготувати.

— Я не хочу карбонари. Я хочу знати, де моя дружина була всю ніч. І ще хочу знати, що це, в біса, було вчора ввечері. Як ти могла? Чим ти думала?

Дружина відкладає кухонну лопатку. Не повертаючись, тихо каже:

— Я була на емоціях. Не хотіла, щоб тобі це зашкодило. Просто вона там постійно біля тебе…

— Та до чого тут вона? Хто біля тебе — ось в чому питання. З ким ти була всю ніч?

— Ні з ким я не була! Сама була на тій квартирі. Просто розізлилася і поїхала. — Леся нарешті повертається і підходить до мене. — Чесно. Я була ображена на тебе.

— Ти — на мене? — Хмикаю.

— Так. Ти влетів вчора у квартиру, накричав на мене, побіг до мами… Я дуже засмутилася і подумала… Подумала, що ти мене більше не любиш. Що втрачаю тебе.

Леся закидає руки мені на шию, дивиться очима, повними сліз. Мій перший порив — втішити, пригорнути й запевнити, що вона мене не втрачає, що все гаразд. Але потім я визнаю перед собою — не гаразд. І нічого вже гаразд не буде.

— Ти справді мене втрачаєш, — шепочу. — Так далі не може бути, Лесю. Це стомлює.

— Що? Про що ти? — Вона часто кліпає, знімає руки з моєї шиї.

Я відходжу до вікна, не дивлюся на неї.

— Це правда, я теж не зовсім чистий і чесний перед тобою. Але ти... Я все чекаю. Чекаю, що ти подорослішаєш. Що кохатимеш мене так само, як я тебе. Що не матимеш від мене секретів і окремих квартир. Що... що... що... Здається, я перегораю цим чеканням. Краще нам відкрити карти і це все припиняти. Іноді мені здається, що вже нічого доброго не вийде з нашого шлюбу.

— Микито… Ні, не кажи так. — Леся підбігає до мене, притуляється своїми м’якими грудьми до моєї спини. — Будь ласка, не треба так казати… Спробуймо все виправити. Вибач мені… Я, я… Усе ж насправді добре, навіть якщо ми обоє помилилися. У п’ятницю в тата ювілей. Ходімо разом, будь ласка. Мені треба, щоб ти був поруч. Я думаю, що готова сказати тобі те, що ти давно хотів почути… Будь ласка, пішли разом на ювілей.

Я заплющую очі, роблю глибокий вдих.

Ювілей. Я обіцяв тестю прийти. Хай там як, а з ним у мене гарні стосунки. Усі ці роки саме він був тим, до кого я найчастіше ходив по поради. Ми провели немало вечорів у чоловічій компанії — я, він і Юра — з розмовами про важливе. Подумки я жартував, що в мене батьком на пів ставки — тесть, а на інші пів ставки — Георгій.

— Гаразд, на ювілей підемо разом. Але щодо майбутнього… Не впевнений ще. Мені добре треба подумати. І тобі теж. А тоді відверто поговорити. Я чекаю правди, Лесю.

Сьогодні з усім цим я й не встиг спитати Віту про Максимка. Я познайомлюся з ним, якщо вона дозволить, а тоді розповім Лесі.

— Добре, — шепоче дружина й обіймає мене за талію, притуляється тісніше. Руками вже тягнеться до моєї ширінки.

— Не треба. Я стомлений. — Прибираю її руки і йду у спальню. — Вечеряй сама.

***

Тестю виповнюється п’ятдесят п’ять, і він вирішив відзначити цю дату вечірнім п’ятничним барбекю у своєму саду. Гостей збирається небагато. Тесть з тещею, ми з Лесею, Юра, сусідське подружжя і ще одна пара — друзі сім’ї.