12.3.

— А ти взагалі любиш каву? Чи чай? Щоб я підготувався і знайшов ідеальну кав’ярню… — Олексій, здається, хоче продовжити розмову.

Але моя увага прикута тепер до Микити. Він наближається до нас швидкими кроками, у виразі обличчя не бачу більше й грама того розкаяння, яке бачила перед кабінетом гендиректора.

— Треба поговорити. Ходімо в мій кабінет, — холодно наказує, зупинившись поруч. На Олексія навіть не дивиться, тільки мене пиляє очима.

— Зараз завершу розмову і прийду до вас, — відповідаю, стараючись тримати інтонацію рівною і приязною.

— Вже, — цідить крізь зуби.

— Я. Розмовляю. Зараз. Прийду, — чітко, по слову повторюю. У душі наростає обурення.

— Я сказав: уже!

Микита простягає руку, ніби хоче вхопити мене за лікоть, але стримується. Пашить гнівом, причину якого я не розумію. Яка муха його вкусила?

Хочу ляпнути, що він не може мені наказувати. Але взагалі-то може. Хоча все одно мав би робити це люб’язніше.

— А я сказала, що не завершила розмову, — наполягаю на своєму. — Ви не можете…

— Я все можу. Пішли. — Все-таки ловить мою руку.

Олексій, який до цього часу тільки погляд переводив з мене на нього й назад, втручається:

— Микито, даруйте, але…

— Не треба, — зупиняю, м’яко усміхнувшись. Ще бракувало Олексія втягнути у наші чвари. — Я піду. Чекатиму твого дзвінка. До зустрічі.

— Так, до зустрічі.

Микита відпускає мою руку, а я розвертаюся на сто вісімдесят градусів і лечу в бік його кабінету. Він так само швидко йде слідом.

Відчиняє двері і впускає мене першою.

— Що ти собі дозволяєш? — вигукую, ледь переступивши поріг.

— А ти? Не встигла з одного скандалу вилізти і вже в інший хочеш? — шипить Микита й обходить мене, зупиняється прямо перед моїми очима. — Обов’язково було фліртувати й домовлятися про побачення посеред коридору? Я тобі казав, що тут вуха у стін!

— Яке тобі діло? Я — не твоя проблема!

— А якщо моя?

Він робить крок, і я сахаюся, відступаю. Він — ще крок, і ще. Аж доки я не впираюся лопатками у стіну біля дверей.

Микита повільно простягає руку і перекручує замок на дверях, замикає нас у кабінеті.

Дивлюся у блакитні очі, які вкотре за останній час так близько. У них — шторм.

— Не твоя, давно не твоя, — шепочу.

— Та ну?

Дихання у моїх грудях завмирає, коли він робить різкий випад, подається вперед, до моїх губ. Накидається. Захоплює мої губи своїми. Зминає їх ненаситно, проникає глибоко.

А я стою, наче паралізована, не можу ні відповісти, ні відштовхнути. Серце з грудей вивалюється, губиться десь під ногами, більше його не відчуваю. Голова паморочиться, а кінцівки німіють.

Секунда? П’ять? Десять? Скільки часу я дозволяю йому себе цілувати? Не знаю.

У якийсь момент знаходжу в руках силу, впираюся в його груди і трохи відштовхую. 

— Що ти коїш? Припини! — Борсаюся, бо Микита не відхиляється.

— Божеволію, — стогне і нахиляється знову, тільки тепер тягнеться до моєї шиї.

Хочу дати йому ляпаса чи вдарити по плечах, але він ловить обидва мої зап’ястя і притискає до стіни. А сам губами припадає до моєї шиї. 

— Пусти, бо я кричатиму! — погрожую, та сил на крики не знаходжу. 

Тільки смикатися можу. Й то — недовго.

Микита просовує коліно між моїх колін, ще сильніше знерухомлює і втискає мене в стіну. Губи, його м’які й ненаситні губи, чи то обціловують, чи то кусають мою шию, повзуть до ключиць і нижче. Ґудзик на моїй блузі їм піддається, пропускає у виїмку між грудей.

Ненавиджу його за те, що він робить. Ненавиджу себе за те, що мені це приємно.

Тілу приємно. А душі — паскудно. 

Чому я досі така слабка перед ним? Чому не можу протистояти?

Я заплющую очі й набираюся сил для фінального ривка, для ще однієї спроби його відштовхнути.

А Микита раптом зупиняється сам. Просто завмирає в тій позі, в якій був, втикаючись носом у мої ключиці. Дихає важко, глибоко. Ледь-ледь рухає губами, залишаючи ніжний поцілунок на моїй всипаній сиротами шкірі, а тоді відпускає мої руки, прибирає коліно. 

І відступає. Відходить тільки на крок.

— А тепер давай, — шепоче.

— Що давати? — Не розумію.

— Ляпаса.

Я знесилено опускаю руки вздовж тіла. Облизую губи, на яких ще його смак — терпкий, приємний.

— Обійми мене. Ніжно, — шепочу.

Микита ледь киває. Ловить моє зап’ястя і тягне на себе.

Опинитися раптом у його обіймах, ось таких міцних і ніжних, — це як ковток свіжого повітря, щось, чого мені роками хотілося, чого бракувало. Одні, одні-єдині обійми того, кому віддане серце, дають сил. Зокрема, й сил на те, щоб відштовхнути.

Я втикаюся носом в його ключиці, вдихаю запах чистої випраної сорочки й чоловічого парфуму. Прислухаюся до тепла його долоні на моїй спині, до м’яких рухів іншої руки у моєму волоссі.

Дихаю. Глибоко. А тоді відступаю. Звільняюся з його обіймів.

І підношу руку. Тишу розрізає звук дзвінкого ляпаса.

Микита аж голову вбік повертає. Щока — червона-червона.

От і добре. Так трішечки легше.

— Це я востаннє дозволила тобі торкнутися.

Видихаю і чую, що мій голос став твердішим. Розпрямляю плечі й відвертаюся до дверей. Перш ніж іти, оглядаюся через плече і додаю: 

— Що б ти знав, мені тепер подобається інший. Ймовірно, після побачення я навіть закохаюся.

Микита кидає на мене погляд спідлоба і тихо запитує, зітхнувши:

— А його дружина не заперечує? Вона в курсі, що ви зібралися на побачення?