12.2.

Це неправильно, але я не можу піти. Мушу почути, що говоритимуть, адже розмова мене точно стосується. Якщо тут раптом зайде мова про моє звільнення, то краще знати одразу.

Чується скрегіт ніжок стільця по підлозі. Мабуть, Микита теж сів.

— Я трохи накосячив, — здається, саме це каже він.

Я притуляюся до стіни поруч з дверима, щоб краще розчути.  

— Не ти перший, не ти останній чоловік, якому пуцька засвербіла — і все життя собі пересрав! — зі смішком, виразно і гучно заявляє гендиректор. Наодинці він тикає Микиті.

— Мені нічого не свербить. І я не буду серед таких чоловіків.

— Дуже на те сподіваюся! — Тепер вже Георгій говорить серйозно. — Я тебе, такого молодого, не просто так зробив своїм замом з продажів. Ти вмієш продавати краще, ніж будь-хто в цих стінах. Ти бачив, як виросли продажі, відколи ти зайняв цю посаду. Але сам знаєш, як воно буває. Спочатку випливає твоє ім'я і її ім'я, потім дізнаються назву компанії, потім згадують кожен грішок колишніх, теперішніх і майбутніх працівників, і вуаля — за компанією закріплюється статус розплідника розпусти. Мінус тисячі клієнток, які впізнали в цих історіях себе і своїх чоловіків-зрадників, й тому з помсти більше у нас не куплять ні подушки, ні стільця, не кажучи про щось серйозніше.

— Я знаю. І знаю, що ваша улюблена стратегія — мовчазні продажі.

— Так. Про нас не мають говорити, нас мають купувати! Навіть назву фірми не конче клієнтам знати, просто щоб один одному сказав: «Дивись, я в отому магазині купував, там якісно і недорого». Отак найбільше продається.

— Я зрозумів. Повірте, між мною і Вітою немає нічого такого, що негативно вплине на роботу і продажі.

— Нічого такого? Вона тобі не надокучає? Ти їй не надокучаєш?

— Ні. — Звучить твердо.

— Працювати в команді можете?

— Цілком.

— Добре. Це добре. Ну, я вже дещо чув. Кажуть, що ти з нею на нараді у відділі маркетингу гарно доповнили ідеями одне одного, плідно вийшло. Продовжуйте так і далі.

Я гмикаю собі під ніс. Треба ж, у гендиректора всюди очі й вуха, навіть серед моїх підлеглих.

На душі мені відлягає. Про моє звільнення не йдеться.

Тільки-но про це думаю, як Георгій запитує:       

— З цим розібралися. Але раптом що — скандал чи не спрацюєтеся — і когось з вас двох доведеться звільнити. То кого? Тебе чи її?

Серце завмирає. Отже, загроза звільнення не зникла.

Микита мовчить. Що він відповість? «Звісно, її! Я ж у вас вісім років працюю!»?

— Такої загрози не буде.

— І все ж.

— Мене. Її не можна, — каже неголосно. Мені ж не вчулося?

— Чому її не можна звільняти?

— Вона чудово справляється зі своєю роботою, запропонувала багато нового і цікавого. Я впевнений, її стратегія швидко дасть результат. Віта має залишитися на своєму місці.

— Це я знаю, тут згоден. Але, кажу ж, ти — наш козир. І ти мені як син, я тебе тут вчив, плекав… Пам'ятаєш, коли мало не збанкрутували п’ять років тому? Згадай, скільки ми днями й ночами гарували, половину персоналу мусили скоротити, ти за п'ятьох працював… Правду мені кажи.

Знову мовчання, і мене починають долати підозри. Микита ж не скаже?..

— У неї… У неї син.

— Син? Наскільки пам’ятаю, Віталія незаміжня… — Гендиректор замовкає, а потім вигукує: — А син не твій раптом?

— Мій.

— Ну приїхали! То, може, з цього треба було починати?!

Я не чую більше слів, тільки чиєсь невиразне пихтіння, мугикання. Вже пішла б, але хочу почути остаточний вердикт, відчуваю ж, Георгій має, що сказати.

— Я не хочу лізти у всю цю вашу Санта-Барбару, мене це взагалі не стосується, — випалює. — Просто зроби так, щоб твоє особисте життя не впливало на роботу. І рота дружині якось заткни. Скажи, якщо ще раз обмовиться хоч про щось, що стосується нашої компанії, я піду з позовом у суд. Відповість мені за завдану шкоду репутації.

— Обіцяю, більше нічого такого не повториться.

— Добре. Раз ти тут, ще мені розкажи про підготовку до меблевої виставки…

Видихаю.

Я не знала, що в Микити такі близькі й довірливі стосунки з гендиректором. Це добре.

Мої коліна ще слабкі після пережитого стресу, але я змушую їх рухатися. Поволі відходжу від дверей, тихенько вислизаю з приймальні, у дверях зіткнувшись з секретаркою. Добре, що її не було на місці. Добре, що розмову чула я, а не вона.

Коридор порожній. Я не кваплюся, переводжу подих, щоб прийти у свій відділ спокійною. Якраз проходжу повз двері у бухгалтерію, коли вони рипають.

— О, Віталіє? — гукає хтось.

Повертаю голову й очам не вірю.

— Доброго ранку, Олексію. А ви тут…

— Мав справи у бухгалтерії. Вже їду.

Він підходить ближче. Зупиняємося для розмови прямо посеред коридору.

Кидаю погляд на Олексія, і помічаю, що його щетина відучора вже відросла. Чомусь ця думка змушує усміхнутися.

— Щось не так? Я чимось тебе насмішив? — дивується він і, мабуть, сам не помічаючи, переходить на ти.

— Ні, вибач, — теж скорочую дистанцію, — не зважай. Просто у мене був поганий настрій, а побачила тебе, і… Якось полегшало.

— Мені приємно таке чути. — Олексій усміхається. — Але чому настрій був поганим?

— Ти не чув чуток?.. Це добре. Не зважай. Головне, що все вже добре.

— Якщо все вже добре, можеш розказати мені про це «добре». Наприклад, за кавою. Мм?

Я дивлюся на милі ямочки на його щоках і раптом розумію, що мені хочеться поговорити з цим чоловіком. Попити кави, посидіти. Вийде щось з того чи ні — не знаю. Але спробувати хочу.

— З задоволенням сходжу з тобою на каву. Але я не знаю, чи вийде цього тижня…

Тепер, коли мама не приїжджає, мені треба домовитися з Людою або знайти іншу няньку для Максимка, тож спочатку мушу з цим наперед розібратися.

— Тоді наступного. У мене теж цього тижня багато справ. Я напишу тобі в понеділок, домовилися?

— Домовились. Чекатиму.

Я усміхаюся Олексію і кидаю мимобіжний погляд за його спину. В кінці коридору стоїть Микита.