12. Офіс

Віта

— Привіт всім! — Я залітаю в офіс вся захекана і спітніла.

Автобус потрапив у ранкову тягнучку, вже думала, що спізнюся.

— Привіт, — відповідають мені колеги, і чи то здається, чи то їхні голоси якісь понурі.

Я біжу в кабінет, немає часу з’ясовувати, що трапилося. У мене запланований важливий телефонний дзвінок на дев’яту, і тільки після нього я виходжу до команди обговорити плани на день.

І знову всі мені здаються неуважними, дивно переглядаються.

— Люди, що трапилося? — запитую, не витримавши.

— Ви не бачили вчорашню сторис Лиски? — озивається Оля.

— Ні, я не слідкую за нею у соцмережах. А що таке? — Під ребрами починає млоїти від недоброго передчуття.

— Вона щойно зранку вже видалила і з тіктоку, і з інсти, ну але… З тіктоку багато хто зберіг. Я вам зараз надішлю.

— Ага, добре.

Я повертаюся у свій кабінет розгублена і кидаюся до смартфона. Важко сідаю в крісло, відкриваючи повідомлення від Олі.

На відео з тіктоку Леся щось говорить. У неї мокрі очі, червоний ніс, скривлені губи. У найкращих традиціях жанру.

Вмикаю звук і чую:

— Хочу поділитися з вами ситуацією з життя. Я не знаю, як правильно вчинити. От послухайте. Мій чоловік, як ви вже знаєте, працює у великій компанії. У нас позаду дванадцять років стосунків, вісім років спільного проживання, з них сім у щасливому шлюбі. Ми ніколи не сварилися, завжди у всіх ситуаціях знаходили рішення. Він — мій перший чоловік, перше і єдине кохання. Але не тільки для мене він перше кохання. Була ще одна дівчина, однокласниця мого чоловіка, невзаємно у нього закохана. Я раніше ніколи не ревнувала, бо завжди чула від нього, що вона йому байдужа, що він на таку й не гляне... Потім вона кудись зникла, останні років… сім чи вісім вони не бачилися. І ось нещодавно вона влаштувалася працювати в його компанію. Ніби й нічого такого, адже минув час… Але… Словом, останніми тижнями я почала помічати, що мій коханий повертається з роботи задуманий, весь у собі. Він нічого не каже, але я хвилююся, що вона йому знову надокучає. А сьогодні ми вперше за багато часу посварилися, зокрема, й через неї. — Вона театрально змахує віями, втирає очі й кривиться, ніби от-от зарюмсає. — Я впевнена у його вірності й коханні, не хочу, щоб ця ситуація похитнула наш шлюб. Але приємного мало. Як би ви поводилися на моєму місці? Чи було б нормально для вас, якби з вашою коханою людиною працювало її неприємне минуле? І чи не вважаєте ви правильною корпоративну культуру, коли в компанії між колегами заборонені стосунки? 

Господи.

Я відкидаю смартфон, спираюся ліктями на стіл і ховаю лице в долонях. 

Яка прибацана! Що вона собі думала?! Як можна настільки особисте розповідати у соцмережах?!

Це ж не лише мені може нашкодити, а й Микиті! У таких серйозних компаніях, як наша, не люблять тримати на керівних посадах людей, які влипають у скандали й можуть зашкодити іміджу.

Здуріти можна.

Я сиджу кілька хвилин з вакуумом у голові, аж тут у двері стукають.

— Заходьте... — стогну.

У кабінет зазирає Оля.

— Можна? Магній будете?

У неї пігулки і склянка води.

Тут не магній треба, а щось важче, чим можна вдарити Лесю по голові, щоб мізки стали на місце. Але хай буде хоч щось.

Киваю і беру з рук Олі воду та магній. Випивши, кажу:

— Дякую… Весь офіс гудить про це, так?

Оля невпевнено стенає плечима.

— Ну… В позаробочому чаті, де немає керівництва, була згадка… 

— Всі ж уже знають, що це я — однокласниця Микити?

— Знають ще після того застілля, коли він розказав.

— Господи… — Знову ховаю лице в долонях. — Це така дурня. Між нами нічого немає.

— Ви не маєте виправдовуватися, — швидко говорить Оля. — Ми тут у відділі знаємо і бачимо, що це все неправда. Не хвилюйтеся.

Я дивлюся на фото Максимка. Річ не в неправді. Річ у тому, що не всяку правду треба озвучувати в інтернеті.

— Що б там не було між нами з Микитою колись, зараз я йому не надокучаю, — кажу тихо. — Зараз я просто тут працюю. Ми давно знайомі, добре знаємо одне одного. Але все, що зараз, — у робочих межах. Виключно у робочих межах.

Оля киває. Зітхнувши, додає:

— Мій колишній хлопець теж тут працює, але він у відділі логістики, ми майже не перетинаємося. Кілька разів у коридорі бачилися. Добре, що його нова дівчина — не блогерка.

Вона жартує, щоб втішити мене. І хоч це мало діє, я їй вдячна.

— Дякую, — силкуюся усміхнутися. — Берися до роботи.

Коли Оля йде, я ще десять хвилин сиджу й дивлюся в одну точку на стіні. Вмикаю комп’ютер, а там в сервісі для робочого листування повідомлення від секретарки гендиректора. Він викликає мене до себе на одинадцяту.

— Сподіваюся, не для звільнення, — бурмочу.

Весь час до зустрічі я не знаходжу собі місця. Мене тіпає так, що не врятують жодні заспокійливі.

Я не повинна втратити цю роботу! Занадто багато нервів через неї вже з'їла, щоб зараз здатися і звільнитися.

До одинадцятої якось збираю себе докупи і йду до гендиректора.

А біля самих дверей, у приймальні, мене доганяє Микита.

— Зажди.

Сіпаюся, коли він смикає за руку, і повертаюся до нього лицем. Зиркаю в бік стола секретарки — її немає на місці.

— Тебе Георгій теж на одинадцяту покликав? — запитує і дивиться мені у вічі. Його очі наповнені жалем. — Пробач. Я вчора не зміг з нею зв'язатися, вдома її не було. Тільки зранку змусив видалити відео.

Він виправдовується, але мені нічого відповісти. Не хочу його заспокоювати, нехай страждає.

Вириваю зап’ястя і стукаю у двері кабінету.

— Заходьте! — чується звідти.

Гендиректор уже чекає. Він стоїть біля вікна, засунувши руки в кишені. Коли заходимо, повертає голову і дивиться на нас з-під насуплених брів.

Ми зупиняємося посеред кабінету. Микита тримається поруч, але ступає трохи вперед. Чи то навмисно, чи то випадково ледь прикриває мене плечем.

— Сідайте, — зітхає Георгій і киває на гостьові крісла. — Не стійте, як старшокласники, що провинилися.