11.2.

Сідаючи в авто, я пишу мамі, що буду в неї за пів години. Дорогою заїжджаю по мамині улюблені тістечка.

Коли приїжджаю, вона зустрічає мене з теплою вечерею — борщем і грінками.

— Ти б хоч попередив раніше! — Кидається мене розціловувати. — Я зранку приготувала б щось свіженьке, бо сама щойно з роботи, тільки борщ вчорашній встигла підігріти.

— Все добре, мам. Як робота?

— Ой, як завжди. Аптека є аптека. Новенька дівчинка, яка в нас з минулого тижня, сьогодні пів дня по лікарнях бігала, то я її заміняла, сама за касою стояла. Відвикла я, так ноги болять…

Мама сідає за стіл і полегшено видихає.

Я ставлю перед нею улюблені тістечка. Вона, як завжди, відмахується, але в очах уже читаю апетит.

— Ну нащо ти… Ой, і з полуницею є?.. Сідай вже їсти, бо все холоне.

Я мию руки й сідаю до столу. Мамин борщ, хай навіть був би тижневої давності, набагато смачніший за все те, чим я здебільшого харчуюся в бістро біля роботи. З’їдаю дві тарілки і краєм ока зиркаю, як мама вечеряє тістечками, відсунувши повну тарілку з борщем. Скажи комусь — не повірять, що ця струнка п’ятдесятип’ятирічна жінка має таку пристрасть до солодкого.

Тільки після другої тарілки борщу я достатньо ситий і заспокоєний, щоб поговорити. Мама це бачить, бо зітхає:

— Ну, кажи вже. Щось трапилося? Ти так раптово рідко приїжджаєш.

Я підводжуся з-за стола, відходжу до кухонного гарнітуру. Спираюся стегнами на тумбочку.

— Ти мене вб’єш, коли скажу.

— Не лякай мене. — Мама біліє.

— У мене є син.

— Як це? Леся?.. Але ж місяць тому я її бачила, вагітна не була… 

— Не Леся. І не місяць тому. А сім років тому.

З маминих губ зривається зойк. Вона затуляє рота рукою і дивиться так шоковано, що я вже шкодую про ці слова. Треба було якось акуратніше.

Треба було раніше.

— Не розумію… А як же… Де він? А мама хто? Поясни!

— Він живе з мамою. Я всі ці роки плачу аліменти. А мама… Віта. Моя однокласниця Віта, пам’ятаєш її?

— Віта? Віточка?

Мама хапається за голову. У неї немає слів. І водночас тих слів надто багато. Починає щось говорити, але не договорює, сама себе перебиває, бурмоче. А коли очі на мене піднімає, то вперше в житті в них стільки гніву бачу.

— Що ж ти наробив? Ти… ти… Як ти міг таке утнути? Чого ти мені не сказав?.. Ні, чекай. Чого ж ти не одружився з нею?.. Чи в неї є інший чоловік? Син точно твій?

— Точно мій. Це просто була випадковість.   

— Випадковість? Діти не народжуються випадково! — Тепер вже мама підвищує голос. — Для цього дев’ять місяців треба ходити з отаким животом! Корчитися від болю в спині, в ногах, всюди! І народжувати у болю! Це не випадково! Це вам, чоловікам, випадково один раз… А нам, жінкам, не випадково!

Вона підстрибує з місця, починає ходити туди-сюди. Моя завжди спокійна і врівноважена мама заводиться так, як ще ніколи в житті.

— Хоч би мені сказав, я внука бавила б всі ці роки… Ні, ну чого ж ти не одружився з нею?

— Я просто пам’ятаю, чим закінчуються шлюби «по зальоту».

— Ти — не твій батько!

— Можливо, синців я й не ставив би навіть некоханій жінці. Але не гарантія, що не втік би рано чи пізно, забувши про сина.    

Мама відмахується, наливає собі склянку води і випиває одним махом.

Ми мовчимо кілька хвилин, і в тиші вона заспокоюється. Знову сідає за стіл. Вже своїм звичним тоном говорить, зітхаючи:

— Віточка… Така хороша дівчинка. Ще тоді, коли ви у школі вчилися, я так собі думала, що матиму її за невістку… Розумна така була завжди, ввічлива. І тебе напоумила гарну професію здобути, он яку роботу добру тепер маєш.

Від маминих слів хочеться заткнути вуха. Якщо моє сумління досі тільки тихенько дзижчало під ребрами, то тепер шарпає моє серце у різні боки.

Я ніколи не замислювався, яку роль у моєму житті Віта відіграла насправді. А якщо подумати, без неї все могло скластися зовсім по-іншому.

— Пам'ятаєш, як ви вдвох з нею якось у нас вчилися?.. Якесь завдання робили… З фізики? То її батько мені тоді видзвонював, щоб дивилася за вами і щоб ви двері у кімнату не зачиняли… Я ще думала, ото паскудний тип! А він, диви, як у воду дивився. Не тоді, то потім мій син таки взяв і зробив його дочці дитину! І втік!

— Я не втік. Ми домовилися, що ніхто не знатиме.

— Ой лишенько... І мені не сказав!. Ти його бачив? Свого сина. Як його хоч звати?

— Максим. Максимко. Бачив тільки на фото сьогодні. А Віта… — Я набираю повні груди повітря. — Вона тепер у моїй компанії працює.

— Максимко… — Мама знову підхоплюється. — Так. Дай мені її номер телефону, я сама подзвоню і попрошу познайомити мене із внуком!

— Спочатку я. Спочатку мені треба познайомитися з сином.

Ось. Я це сказав. Вперше сказав уголос те, що мав давно-давно прийняти.

Мама хитає головою.

— Ти вже давно це мав зробити!

— Цього вже не зміниш. Ти познайомишся з внуком, якщо Віта не заперечуватиме. Але я все сам маю владнати.

Мама не сперечається, тільки показово зітхає. Вона згодна, бо сама мене вчила в дитинстві брати відповідальність за власні вчинки, ніколи не бігала за мною і не виправляла мої косяки.

— Не тягни вже з цим! Дитина росте без батька! Ти тепер своєму сину винен… Ой, скільки ти винен… Роки дитинства винен… Але чого ж ти так? Ти ж знаєш, як воно — рости без батька! Ну чого, чого ти так...

Мені нічого відповісти. Знаю, що винен. Не знаю, як виправляти. Не впевнений, що зможу виправити і стати Максиму батьком. Вагаюся, чи справді хочу цього.

Але шляху назад тепер немає.

— Можна я залишуся в тебе на ніч? Стомлений, не хочу їхати додому.

Мама тільки бровою веде й киває, навіть не озвучуючи її стандартне «тут же твій дім».

Я йду в душ, а тоді зачиняюся у кімнаті, в якій виріс. Тут досі та сама обстановка, яку я покинув вісім років тому, коли з’їхався з Лесею.

Світла не вмикаю. Лягаю горілиць на ліжко й дивлюся у темну стелю бозна-скільки часу.