11. Те, що мусив сказати

Микита

Весь день я намагаюся думати тільки про роботу, але голова забита іншим. Іншими. Двома жінками, через яких не можу бути спокійним.

Я дістаю смартфон і нарешті не витримую, переглядаю інстаграм-профіль дружини. Давно цього не робив, не хотів стати прибацаним ревнивцем, схильним до контролю.

За останні три місяці у неї й справді багато контенту з якоїсь квартири. Попередні рилзи й фото — з вулиці, з різних закладів, кілька з нашого дому, але так, щоб було видно мінімум інтер’єру. А ось на нових фото я бачу простору квартиру зі світлими «інстаграмними» меблями, красивим видом з вікна на одну з центральних вулиць. На кількох відео Леся не сама, а з якоюсь з її численних блогерок-подруг. Цю, здається, звати Оксі. Ще на одному фото, крім Оксі, є хлопець. Він у білій майці, щоб добре було видно біцепси, гладко поголений, з темним довгим волоссям і усмішкою як з реклами зубної пасти. Весь такий… вилизаний, виголений, відфотошоплений.

— То це з ними двома вона знімає контент?

На фото позначена і Оксі, і хлопець. Переходжу на його профіль.

— Денис. Модель. Танці. Лайфстайл, — читаю в описі профілю.

Одне з останніх його відео — з дня народження з тортом. На торті — дві двійки. Йому лише двадцять два.

І в нього теж багато рилзів з тієї самої квартири, теж за останні три місяці.

Цікаво, якби я не знайшов ключі, Леся так мені й не сказала б, що винаймає квартиру?

Не сказала б, доки не спитав би.

Я зітхаю і відхиляюся на спинку крісла. Заплющую очі. Вона не сказала б, бо знає, якої я думки про її «професію».

Відколи моя дружина закінчила університет шість років тому, я багато разів намагався допомогти їй знайти себе. Пропонував влаштувати до нас в компанію, все-таки за освітою вона дизайнерка. Просив не квапитися, спробувати себе в різних професіях. Узяв на себе всі наші витрати, іпотеку, купив авто собі і їй, позбавив фінансових турбот, щоб зосередилася на особистих цілях.

І ось вона зосередилася. Стала блогеркою і знімає контент на орендованій квартирі разом з якимось пацаном.

Я відкриваю свіжі сториз Лесі і в одному бачу заблюрене фото, на якому видно лише силуети. І напис: «Підготували для вас гарячу колабу. Скоро будуть такі фото!». Після знаку оклику — смайлики, сердечка, вогники й відмітка бренду спіднього.

— Здуріти.

Сподіваюся, там її фото з Оксі.

Злий, я підскакую з місця. Не сидиться.

Сходжу до Віти, занесу звіт відділу продажів. Хай подивиться, як і що продавалося після минулої рекламної кампанії.

— А де всі? — запитую, коли бачу у відділі маркетингу тільки чоловічу половину колективу. Жартую: — Провинилися, і дівчата вас покинули?

Хлопці сміються. Валентин виглядає з-за монітора і вдавано ображено бурчить:

— Вони без нас поїхали на фабрику. Там більше хлопців!

— І Віталія теж? — Киваю на її кабінет.

А в душі вже наростає дивне роздратування, особливо при думці про хлопців.

— Так, і вона поїхала.

— Ясно. Залишу це їй, хай потім гляне.

Я несу теку в її кабінет. Залишаю її на столі, але не кваплюся йти геть, розглядаю обстановку. Коли ми тут говорили минулого разу, я навіть не огледівся.

Спершу впадає в око маленька статуетка котика, схожого на манекі-неко. Я пам'ятаю її. Це звичайний фарфоровий сувенір, який Віта колись купила на блошиному ринку й охрестила своїм амулетом на удачу. Він уже потертий від часу, не такий лискучий, але досі дорогий їй. Майже як я. Чи я вже зовсім не дорогий?

— Зовсім, — констатую вголос, і сам не знаю, за чим жалію.

Я кручу статуетку в пальцях, а потім обходжу стіл. Тільки один погляд — і моє дихання уривається, серце не б'ється.

На столі стоїть фоторамка. На знімку — хлопчик.

Беру фото в руки й проводжу пучками по склу, ніби можу так до нього доторкнутися. У нього русяве волосся, як у Віти, але не таке кучеряве, тільки ледь хвилясте. Акуратний носик і яскрава усмішка. І очі як у мене. Блакитні.

З фотографії на мене моїми оченятами дивиться незнайома мені дитина. Дитина, в якій тече моя кров.

Не знаю, що відчуваю.

Моє серце не здригнулося і батьківськими почуттями я не запалав. Але погляду відвести не можу. Як пригвинчений, стою на одному місці, дивлюся на личко хлопчика. І глибоко в душі знаю — тепер бачитиму його щоразу, як заплющу очі.

Я ставлю фото на місце. Ноги мене ледь несуть, коли виходжу з кабінету.

Очі.

Очі ж то в мене від мами.

Боже, треба з'їздити до мами. Час припиняти ховати голову в пісок.

Я ледь пам'ятаю, як допрацьовую решту дня. Так само в моїй голові мало що залишається з розмови з Вітою у ліфті. Не знаю, чому повертаюся з нею в офіс, хоч мав би поквапитися додому.

Здається, під час розмови у мене навіть виходить триматися невимушено. Встигаю і замріяну Вітину усмішку помітити, і чомусь роздратуватися через неї.

Але про сина не запитую. Хоча на язиці так і крутиться запитання: чи розповідала вона йому про мене?

Коли я приїжджаю, Леся вже вдома.

Щойно її бачу, згадуються фото і рилзи. Я мовчав майже тиждень, а тепер не витримую. Занадто багато емоцій на сьогодні.

— То у тебе робота з тим пацаном на квартирі?

Дружина піднімає на мене очі від свого смартфона. Змахує великими віями.

— Ти про Дена? Не тільки з ним. Оксі ще.

— І що саме ви там робите?

Леся закочує очі під лоба.

— Робимо свою роботу! Знімаємо контент! Он ти зі своєю Вітою працюєш, по заводах їздиш, я ж нічого не кажу!

— З Вітою я справді працюю!

— О, то ти хочеш почати стару пісню про те, що не вважаєш мою роботу роботою? Ну давай, розкажи мені вкотре, що я займаюся дурницями!

— Я ніколи такого не казав.

— Ти постійно це кажеш!

Я заплющую очі й роблю глибокий вдих. Якщо зараз зайде мова про її блогерство, точно посваримося. Я ніколи не відмовляв її від цієї роботи, тільки просив, щоб вона знайшла собі якусь нішу і про це розказувала, а не вивалювала в інтернет все своє життя, зокрема, наше життя. Її підписники ніколи не бачили мого лиця і не знають імені, але їм відомо, що чоловік Лиски ненавидить безлад, їздить на сріблястому хюндаї й любить страви зі свинини. Навіть мама, мабуть, не знає марку мого авто.