10. В одному кабінеті

Віта

На фабрику ми їдемо майже всією командою на службовому авто. Залишаються в офісі тільки наші айтівці і таргетолог. Тому виходить дівчача компанія — шестеро працівниць у мінівені з логотипом Sofazone Group.

— Олю, за вами запис інтерв'ю з Олексієм. — Уже на місці я даю розпорядження. — Катю, Наталю, Оксано — на вас решта контенту, який ми маємо взяти звідси. Оксано, прослідкуйте, щоб для банерів і реклам відзняли все нам потрібне. Катю, запускайте сторис прямо вже… Не мені вас вчити, ви знаєте, що робити. Іро, ми з вами підемо з Олею на інтерв'ю, а там зорієнтуємося.

— Якщо нам виділять кабінет, то попрацюємо тут до кінця дня, доки дівчата зніматимуть? — пропонує Іра.

— Так, це було б чудово.

Олексій уже чекає нас у своєму кабінеті. Поголений. І, здається, навіть підстрижений — волосся коротше, ніж за нашої минулої зустрічі, на чоло не спадає. Тепер краще можна роздивитися його очі — сірі, глибокі.

— Відео буде в ознайомчому форматі, — пояснює Оля Олексію, коли ми разом з ним йдемо на склад. — Ви сидітимете прямо на ліжку…

Те ліжко, на якому ми з Микитою лежали, вже забрали. Тепер на його місці нове — з добротного дуба. Воно ще зовсім свіже, пахне приголомшливо — засоби для обробки деревини якимось чином не перебили деревного аромату, а навпаки зробили його виразнішим.

— Спочатку потренуємося, — командує Оля. — Ви ж читали запитання, які ми вам надіслали?

— Читав. І навіть записав, що відповідатиму. — Олексій махає смартфоном, на якому нотатки.

— Чудово. Тільки на камеру не читайте, а говоріть. Перше запитання. Назвіть три головні переваги преміумлінійки меблів Sofazone…

Доки вони тренуються, ми з Ірою розкладаємо весь необхідний для знімання інвентар, ставимо штатив і софтбокс. Я прикріплюю Олексію на сорочку петличний мікрофон, і в ці короткі кілька секунд він чомусь замовкає, лупає очима на мене так, ніби я роблю щось диковинне.

— Ви говоріть-говоріть, я не заважаю. — Відхиляюся і теж на секунду завмираю. Від нього пахне деревиною — таким затишним, теплим запахом, у який хочеться загорнутися.

Ой, що я собі думаю. Швидко відходжу подалі і з відстані кількох метрів спостерігаю за репетицією, а тоді за записом.

Після завершення інтерв’ю Олексій допомагає занести весь інвентар в автомобіль, а я прошу його знайти нам хоча б два робочі столи — для мене й Іри, доки дівчата зніматимуть інший контент на виробництві.

— Ось тут зараз вільний кабінет, доки головний технолог у відпустці. — Він вказує на двері навпроти його кабінету.

— Супер. Якщо можна, я тут влаштуюся, — просить Іра. — У мене багато дзвінків на сьогодні заплановані, буде зручно в окремому кабінеті.

Вона у нашій команді займається офлайн-маркетингом, тому постійно на зв’язку з партнерами, які ставлять нам рекламу на білборди, роблять афіші та банери.

Ми залишаємо її в тому кабінеті, а мене Олексій запрошує у свій.

— Може, ви тут сядете? — пропонує. — Я вам уступлю свій стіл, а сам посунуся отуди.

У його кабінеті трохи по-старомодному стоїть великий Т-подібний лакований стіл — древній і порепаний. Такі столи в мене асоціюються з кабінетами різних чинуш, які люблять викликати до себе підлеглих і катувати застільними нарадами. Ну і в мого тата, як керівника заводу, теж такий стіл.

— Ні, дякую. Ви сідайте на своє місце, я з ноутбуком тут примощуся. — Я сідаю подалі, на самому хвостику літери Т і не втримуюся від зауваження: — Чому провідний конструктор-дизайнер меблевої фабрики не замовить собі нового стола? Цей, напевно, за вас старший.

— Думаєте, йому вже стукнуло тридцять сім? — Олексій приглядається до столу так, ніби вперше бачить. — Мені з ним зручно. Як зі старим-добрим приятелем.

Я усміхаюся і вмикаю свій ноутбук.

Якийсь час ми обоє працюємо мовчки. Я — весь час в екрані, він то щось робить на ноутбуці, то від руки олівцем накидує якісь схеми. За якийсь час розумію, що ні олівець Олексія більше не шарудить по паперу, ні клавіатура не клацає. Піднімаю голову, а він дивиться на мене.

— Як гадаєте, з мене сильно сміятимуться? Здається, я трохи заїкався, коли відповідав на запитання. Треба було когось молодшого і впевненішого взяти. 

Він ніяково усміхається, оголюючи ямочки на щоках. Якимсь непристойно невинним виглядає для тридцятисемирічного чоловіка з широкими плечима і солідною роботою.

— По-моєму, ви чудово впоралися. Я заїкань не чула.

— Справді? Дякую. Мені треба було це почути.

Ми знову обмінюємося усмішками і повертаємося до роботи.

Так триває решту робочого дня. Працюємо, перекидаємося кількома фразами, знову працюємо.

Близько четвертої приходять дівчата з повними смартфонами і фотоапаратами контенту. Прямо на місці ми ще майже годину обговорюємо все, а тоді збираємося їхати.

— Олексію, дякуємо за співпрацю і гостину.

Я складаю ноутбук і рихтуюся виходити. Дівчата вже прямують з кабінету. 

— І вам дякую за приємний день. Гарно посиділи. — Він підходить ближче, тягнеться до мого рюкзака, в який поклала ноутбук. — Дозвольте піднесу до автомобіля.

— Він неважкий. Це зайве…

— Дозвольте. Інакше мені доведеться сказати правду.

— Яку правду?

— Що я просто хочу побути у вашій компанії ще кілька хвилин… Ой, все-таки сказав.

На кілька секунд я ціпенію від такого відвертого флірту. Щоки обдає приємним жаром. Давно вже не траплялося, щоб чоловік зі мною так невинно і красиво фліртував.

— Гаразд. Я теж не заперечую від вашої компанії ще на кілька хвилин.

Відвертаюся до дверей і мружуся. Це ж не занадто? Не занадто відверто сказала?

Олексій проводить мене до самого автомобіля, в якому вже сидять усі дівчата. За кермом знову Іра, ми її як водійку сюди й брали.

— Буду радий знову побачитися, — на прощання говорить мені Олексій. — Ми ж побачимося?

— Думаю, я ще буватиму на виробництві. Або ви — у головному офісі.

— А чи є в мене шанс перетнутися з вами деінде? Наприклад, у затишній кав’ярні.