9.2.

Ми з Людою працювали разом у маленькій фірмі, яка хотіла підвищити продажі й запустила інтернет-магазин. Я займалася стратегією онлайн-маркетингу, а Люда була копірайтеркою, писала за моїми ТЗ статті. Я була мамою півторарічного сина, вона — дівчиною в активному пошуку розваг і пригод. Тепер я керівниця відділу маркетингу, а вона — мама у спокійному і заслуженому декреті.

— І куди ти зникла? — веселим голосом обурюється у моєму смартфоні. — Досі не подзвонила розказати, як нова робота!

— Тому й телефоную. Може, побачимося в суботу? Бери доню і приходь до мене на чай.

— Та ну! Дай мені хоч кудись піти без неї! Залишу з Павлом і прийду!

На тому ми й зупиняємося. І в суботу подруга о другій дня у мене як штик. Вся напарфумлена, красиво вдягнена і без своєї дворічної донечки, яку звикла водити за собою.

Максимко грається з дітьми на майданчику під вікнами, тож ми можемо поговорити наодинці.

— Розказуй, — з цього слова починається розмова, щойно Люда переступає поріг моєї квартири.

Я ставлю на стіл шарлотку, яку спекла нашвидку, запарюю чай і викладаю геть усе про роботу, а головне, про нову появу Микити у моєму житті і про ультиматум мами.

— Моя мама думає, що я знову завагітнію від Микити, якщо дихатиму з ним одним повітрям, — бурчу.

— Може, вона перебіситься?

— Сподіваюся. Але поки що вона мене чути не хоче. За ці роки мені здавалося, що все вщухло, заспокоїлося. Насправді ж батьки досі… Не знаю, злі на мене? Розчаровані? Вони вважають, що раз допомагали мені весь цей час, то я маю їх слухатися решту життя. І це ще тато не підключився. Знову свататиме мені якихось перспективних хлопців зі свого заводу і рватиметься бити пику Микиті.

— Та чого їм кіпішувати? — Люда дивується. — Мають такого внука! А ти вже влаштована, з гарною роботою, добре заробляєш!

— А вони все одно чекають зятя. — Зітхаю. — Бо всі ці заслуги нічого не варті, якщо в тебе немає чоловіка. 

Моя подруга несхвально мотає головою.

— А ти сама? Ти ще його кохаєш?

Це запитання найважче. Я навіть собі досі боюся на нього відповісти чесно.

— Не знаю. Все так складно… Я розгнівана на нього. Майже ненавиджу. Обурена тим, як він поводиться. Але все одно… Не знаю, як це пояснити. У нього ніби зарезервоване місце у моєму серці. Мені здавалося, що я давно його забула, бо ж навіть не згадувала і не думала. Але тепер… Не знаю.

— Це все спогади. Та й взагалі ця вся ситуація. Тебе накрило. — Люда ловить мою руку, втішливо стискає. — А все інше як? Як компанія? Колектив?

— З цим усе чудово. Рідко трапляється працювати у такій здоровій атмосфері. Мені дуже подобається колектив, місце, корпоративна культура… І це ще одна причина, чому я не можу кинути цю роботу! Не кажучи про зарплату. Вона вища в півтора раза за мою попередню!

Люда присвистує.

— Тоді не піддавайся батькам! А як треба буде за Максимком приглянути, доки мама дується, приводь до мене! Він дивитиметься за моєю Мартусею, а я — з ним.

— А як Мартуся? Маєш нові фото?

Ми трохи говоримо про Люду і її мамські будні, але вона цю розмову швидко обриває, бо каже, що про мамське їй набридло щодня теревенити на дитмайданчику з іншими «коліжанками по щастю». Тому вона змінює тему на цікавішу — про чоловіків.

І як на замовлення саме в цей час мені пише Юра. Смартфон пілікає надцятим за останні кілька днів сповіщенням про повідомлення у фейсбуці.

— Це Юра, найближчий друг Микити, — пояснюю.

— Ого. І що він від тебе хоче?

— Не знаю, я не відповідаю. Але він від дівчат завжди тільки одного хотів. Я дуже здивуюся, якщо йому просто хочеться поговорити зі мною про таргетовану рекламу чи про «парасольку цін» на хліб.

Люда підпирає підборіддя рукою і зауважує:

— Ну, Юра чи не Юра... Але на твоєму місці я перед Микитою показалася б із якимось красунчиком. Не тільки ж тобі на його Леську дивитися, нехай знає, що й ти щаслива і популярна серед чоловіків! Може, знову тіндер?

Я кривлюся.

— Ти знаєш, що нічого доброго в мене не виходило з тіндером.

— Ну чому? Ти з одним навіть зустрічалася два місяці…

— Доки не зрозуміла, що його мама щодня приходить прасувати йому сорочки й готувати вечері, аби дорогоцінний синочок був доглянутий і ситий.

Люда хихикає, згадавши про той випадок, а я замислююся. Згадую свої спроби завести стосунки й те, чим вони закінчувалися, — розчарування. Я так розчарувалася в чоловіках, що ось вже як рік не бачила в жодному об’єкта для зацікавлення.

А подруга підливає олії у вогонь, повторюючи слова моєї мами:

— Ну ти там придивися на роботі. Така велика компанія, мали б бути цікаві неодружені чоловіки!

Я одразу думаю про Олексія, з яким записуватимемо рилзи післязавтра. Після розмови з ним дівчата мені розповіли, як минулого разу на запис інтерв’ю для ютубу він прийшов зарослий і неохайний, як будяк.

— Знаєш, є один. Йому треба нагадувати, щоб поголився.

Ми ще трохи посміюємося, і від цієї розмови мені легшає. Може, якось воно й буде. Мама заспокоїться. Максимко вже великий, а як припече, Люда допоможе. А Микита… Микита забудеться мені.