9. Що він робить

Віта

— Не знаю. Не знаю, що я, в біса, роблю, — каже він таким голосом, ніби слова йдуть з самої глибини, прямо з грудної клітки, а не формуються на язиці.

Його рука досі на моїй спині. Інша заплуталася у волоссі, відчуваю легкий дотик пучок до шиї.

Відстрибую від нього як ошпарена. Збожеволіла. Як могла дозволити обійняти себе?

— Що ти робитимеш? — запитує Микита.

— Не знаю. Нічого, напевно. Житиму як живу. Доки мама не заспокоїться і не вислухає мене.

Він ставить руки в боки, йде до вікна, тоді назад до мене.

— Дай мені її номер телефону.

— Чий? — Не розумію. — Мами? Навіщо?

— Поговорю з нею.

Це так абсурдно, що аж смішно.

— І що скажеш?

— Те, що сказав тобі вісім років тому. Поясню, що ми з тобою не разом і ніколи разом не будемо, що це лише робота.

— Господи… — Стогну і хапаюся за голову. — Забудь. Це погана ідея.

— Чому?

Мій терпець лускає і я підвищую голос:

— Тому що вона все одно їстиме мені мізки, тому що не повірить! Тому що ти в очах моїх батьків — кінчене чмо, одне наближення до якого не несе мені нічого доброго! Тому що…

Микита підстрибує до мене різко. Долонею затуляє мені рота і шикає:

— Тихо ти! Не кричи, тут тонкі стіни, нас почують!

І знову його очі так близько. Зі злістю відпихаю його руку. Тихо шиплю:

— Не наближайся до мене більше на таку відстань! Ніколи!

Він відходить, повертається до мене спиною.

— Чому я чмо? Ні, не так. Чому тільки я винен? Поясни. Бо я гадав, що вісім років тому ми все з'ясували.

— Ми з'ясували. Ми з сином тобі не потрібні, я зрозуміла.

— Я помилився тоді. Я був п'яний. Але ти чудово знаєш, що я користувався презервативом, я не хотів, щоб усе так вийшло. А ти п'яна не була. Ти розуміла, що я не маю до тебе почуттів, що це на один раз. Чому не відмовила мені?

— Розуміла! Я й хотіла цього одного разу. Один раз дізнатися, як воно — бути з коханим. Один раз, щоб ти був у мене першим. Думаєш, я потім не картала себе за дурість?

— Чудово. Ми обоє зробили дурницю. То чого ти тепер від мене хочеш? Я ж пропонував тобі аборт. Коли ти відмовилася, одразу запропонував аліменти. Але ж це був твій вибір — народжувати! Не мій.

Його слова жорстокі. Але найбільше мені болить, що в чомусь Микита має рацію. 

— Так, такий твій вибір. Бо ти кохав її. Але думаєш, коханням чи його відсутністю все можна виправдати?

— Те саме можу спитати тебе. — Микита повертається до мене, дивиться спокійно.

— Ти хочеш зараз мене зробити винною?

— Ні. Не хочу. Винен я. Але знаєш, я багато разів думав, що було б, якби я вчинив по-іншому. Ти була б щасливою, якби я одружився з тобою, але серцем і думками був з іншою?

— Коли це я просила тебе одружуватися? Ти міг просто приїжджати до сина, от і все.

Він опускає голову, видихає.

— Яким би я був для нього батьком?

— Нормальним був би, якби постарався.

— Серцем і душею з іншою сім'єю, а для нього — візити для галочки. Хіба не краще ніякого батька, ніж такий? — Микита говорить це таким тоном, ніби зараз йдеться не про нашого сина, а про щось інше, глибинне, що йому болить. Сумно хмикає, ніби хоче щось ще сказати, та не каже.

Я сідаю у своє крісло, згадую:

— Тоді у ліфті ти щось хотів мене спитати.

— Хотів. Хотів спитати, чи ти більше не маєш до мене почуттів?

Цим запитанням він вибиває з мене дух.

— По-твоєму, можна кохати того, хто використав тебе для задоволення хвилинної хіті, а потім покинув вагітною?

— Просто скажи: так чи ні.

— Я тебе більше не кохаю, — карбую по слову, не зводячи з нього погляду.

Серце кровить.

— Це добре. — Киває. — Ти теж мене про щось хотіла запитати.

— Ти не хочеш хоча б раз побачити сина? Краєм ока.

— Усім буде краще, якщо я цього не робитиму.

— Просто скажи: так чи ні.

— Ні, не хочу.

Бреше. Вилиці посмикуються. А мені все одно боляче.

— Добре, що ми все з'ясувати. — Нарешті піднімає на мене очі. — Тепер тільки робота. Але якщо передумаєш і дозволиш мені поговорити з твоєю мамою, надішли її номер. 

Коли він виходить з кабінету, дихати стає легше.

Але все одно боляче. Ну чому ж так боляче? Я нічого не хотіла від нього всі ці роки, не шукала його, навіть заборонила собі в соцмережах про нього дізнаватися. Викреслила, ніби ніколи Микити Лисенка не було в моєму житті. Переїхала в інший район, щоб випадково не перетнутися з його мамою чи спільними знайомими. За всі роки не опублікувала жодного фото сина у фейсбуці. Про всяк випадок видалила з друзів і заблокувала усіх спільних знайомих. Зробила все, щоб зникнути для нього, щоб він зник для мене.

А тепер мені все одно боляче чути, що він не хоче бачити сина!

Я не виходжу на обідню перерву, не хочу показуватися нікому на очі. Дивуюся, коли за десять хвилин до закінчення перерви кур'єр приносить обід з мережевого бістро поруч, в якому часто їдять працівники. І це не помилка, замовили саме для мене, Басюк Віталії.

Це Микита. Більше нікому. Мабуть, побачив, що я не пішла на обід.

Якби не була така голодна, викинула б у смітник.

Решту робочого дня я працюю разом з командою над сценаріями для соцмереж. Телефоную Олексію, провідному конструктору-дизайнеру, домовляюся, що ми з командою приїдемо на виробництво в понеділок, зокрема, і з ним знімемо кілька роликів. Я надсилаю йому запитання, на які він має відповісти на камеру.

— І скажіть йому, щоб поголився! — наставляє мене Катя пошепки, доки говорю з ним.

— Так, Олексію, і поголіться, будь ласка. Самі розумієте, треба бути при повному параді для зйомки.

— Звичайно, поголюся, — відповідає він, здається, трохи ніяково.

Ми прощаємося до понеділка, а дорогою додому я здійснюю ще один важливий дзвінок — телефоную Люді, своїй найближчій і єдиній подрузі.