8. Нарада

Микита

У четвер зранку мене запрошують на нараду в маркетинговий відділ, щоб нарешті затвердити нову стратегію. Коли буде запущена реклама та почнеться прогрів аудиторії, треба буде провести більшу нараду разом з відділом продажів.

А поки що Віта ділиться напрацюваннями своєї команди. Ми не йдемо у конференц-зал, влаштовуємося за столами прямо тут. Персонал залишається на своїх місцях, Віта займає стіл по центру, «вигнавши» таргетолога за вільний стіл у кутку. Я сідаю поруч з нею.

— Для початку я хочу показати вам матеріал, який вчора Катя й Оля відзняли на виробництві. Ми ще цього не оформлювали, але щоб ви розуміли приблизну концепцію і стиль, у якому все подамо в соцмережах… — Віта звертається до мене, киває на екран свого ноутбука, відкриває фото і скріни майбутньої реклами.

Я підсовуюся ближче, закидаю руку на спинку її стільця і нахиляюся до екрана. Загальний стиль мені подобається.

— Непогано, але щодо тексту… Поки що я не розумію, чим ми зачепимо. — Дивлюся на Віту, а вона повертає до мене голову. — Візуально супер, але тексту я не бачу. Ти вже маєш приклади рекламних гасел чи готові тексти?

— Візуали робила Оксана. Наталя накидала орієнтовні тексти, але спочатку треба, щоб ти затвердив напрямок, який ми пропонуємо.

Вона кусає губу, ніби вагається, як подати мені те, що збирається сказати. Від неї пахне якимось приємним квітковим парфумом — раптом спадає мені на думку. Не знаю, чому зауважив це.

До мене доходить, що я надто близько нахилився до Віти, забувши про всілякі ділові дистанції. Відхиляюся і більше не чую її парфуму.

— Оскільки це продукція класу преміум, яку ми раніше виготовляли тільки… — Віта запинається, коли на столі вібрує смартфон. — Перепрошую.

Вона скидає дзвінок, але я встигаю помітити, що виклик був від мами.

— Якщо щось термінове, візьми.

— Ні, все гаразд. 

Віта намагається усміхнутися, але вираз обличчя такий, ніби їй боляче. Ще раз збиває дзвінок, ставить режим польоту. Цікаво, що там трапилося з мамою.

— Отож. Раніше меблі преміумкласу ми робили в обмежених кількостях здебільшого на експорт, переважно на Близький Схід. Ми з командою пропонуємо навколо цього й вибудувати рекламну ккампанію. Нехай попередньо назва буде «Преміум для всіх, а не тільки для арабських шейхів».

— Але широка аудиторія не знає, що ми продаємо меблі на Близький Схід.

— І даремно! Я пропоную це змінити. Люди люблять бути дотичними до чогось глобального. Особливо, якщо це глобальне має міжнародне визнання. Хто не захоче собі меблі як в арабського шейха?

— Хто має гроші однозначно захоче. Це не для всіх, але багатії й ті, хто любить статусні речі, зацікавляться, — погоджуюся. — Тільки це зовсім інші лінійки виробів, інший стиль.

— Я не пропоную сунути на наш ринок усю цю позолоту. Головне — деревина. Вона ж та сама, просто в іншій оздобі. На цьому й зробимо акцент. Скажімо, під лозунгом… Ніхто не знає, що у вас меблі як в арабських шейхів, але ви ж то знаєте!

Звучить справді цікаво, хоча й пафосно. Киваю, додаючи:

— І ролик до цього. Щось типу… У кадрі диван, заходить чоловік — змучений після роботи, ледь ноги тягне. Важко гепається на диван. Проводить рукою по бильці. І тут... Згадує про шейхів. Усміхається. Закидає руки за голову і вмощується з задоволеним-задоволеним обличчям.

Віта клацає пальцями.

— Саме так! Зробимо це в іронічному, трішки стьобному стилі, але з важливою підкладкою. Преміум — для всіх! Кожен заслуговує на меблі, якими можна пишатися, з якими можна почуватися...

— Як арабський шейх. У цьому руслі можна робити ще й іншу рекламу. Щось про те, що раніше ми робили такі меблі тільки для шейхів...

— А зараз сіли й подумали: чому? Адже ви, наші покупці, заслуговуєте на преміум у першу чергу. — Вона підводиться і з натхненним обличчям жестикулює. — Чому найкраще — комусь, а не собі? Хіба ми живемо не в преміумкраїні? Хіба наш здоровий сон не цінний? 

— Так, це воно!

Я наставляю відкриту долоню. Віта з силою ляскає по ній і широко усміхається. А я дзеркалю її усмішку.

Ми дивимося одне на одного й завмираємо. Треба ж, як ми забулися.

— Ми вам тут потрібні? — До реальності нас повертає сміхом маркетологиня Іра.

— О. Так, вибачте. Звісно. — Я тру чоло. Кахикаю в кулак і віджартовуюся: — Ми просто... Отак приблизно ми з Вітою робили спільний проєкт з фізики в одинадцятому класі.

Хтось кидає смішок. Я намагаюся не дивитися на Віту, але не втримуюся, зиркаю. Вона здається задуманою, знову дивиться на смартфон.

— Гаразд. Ви гарно попрацювали. — Підводжуся. — Беремо цю концепцію. Я ще переговорю з Георгієм, думаю, він не заперечуватиме. Можете починати працювати над креативами. Бажано впродовж тижня запустити першу рекламу.

— І ще одне, — подає голос есемемниця Оля. — Коли дійте до партнерських роликів у соцмережах. Можна було б розширити співпрацю з блогерами. Чи не заперечували б ви, якби ми звернулися до вашої дружини?

Господи. Тільки цього бракувало.

— Не думаю, що це гарна ідея. Аудиторія моєї дружини — це не наші покупці.

— Але якщо вже «преміум для всіх»…

— Гаразд, я поміркую над цим. Але пошукайте ще інших блогерів.

На цьому ми завершуємо нараду. Всі повертаються до роботи, Віта йде у свій кабінет.

— Віто, зажди… діть. — Наздоганяю її. Пригадую, що весь час на нараді тикав їй. — Маєте кілька хвилин? Хотів з вами обговорити ще кілька організаційних питань.

— Так, звісно.

Ми заходимо у її кабінет, і вона якось одразу скидає маску ділової жінки. Здається засмученою.

— У тебе щось трапилося?

— Ні. З чого ти взяв?

— Чому тоді тобі видзвонювала мама?

— Це тебе не стосується.

— Як це не стосується? — Підходжу ближче, зупиняюся за крок до неї. — Мою працівницю під час робочої зустрічі відволікали особисті справи.

— Може, я вже недовго буду твоєю працівницею! — випалює вона роздратовано.