7. Ключі

Микита

— Ні, ну це капець. Я в шоці. — Юра цмулить своє пиво і все приговорює: — Треба ж, щоб так збіглося! Про неї ні слуху ні духу не було після закінчення універу! І ти казав, що ви більше не спілкуєтеся… А тут на тобі!

— Годі вже про неї. — Я своїм пивом тільки бовтаю, у горло нічого не лізе. — Ти чого взагалі прийшов?

— Та ми з Леською тату по всьому місту шукали на ювілей мангал з казаном, в торговому центрі біля тебе знайшли. Я збирався сам купити, але Лесьці з усього треба зробити контент! — Юра кривиться і вже за секунду повертається до попередньої теми. — Ні, я все-таки знайду Вітку десь у соцмережах і напишу їй. Чого відморозилася? Прикольно було б посидіти зараз, згадати старі часи.

— Не треба. Дай їй спокій, — сичу я занадто різко.

Друг якраз підносить пиво, рука завмирає на півдорозі.

— Чому це? Слухай, ти що… Ти що, досі її своєю вважаєш?

— Коли це я вважав її своєю? Вона була моєю однокласницею і подругою.

— Ага. І закоханою в тебе по вуха була. Всі ж знали, що вона на маркетинг вступила, бо ти вступав.

— Це дурня. Не зовсім так. — Я тру очі й зітхаю. — Не вона за мною пішла, а я за нею. Віта хотіла стати маркетологом, а я не знав, куди себе приткнути. Вона мене підштовхнула.

— Ну але найкращим студентом курсу став ти, а не вона.

— Виявилося, що це моє. — Стенаю плечима. — У всякому разі, дай їй спокій. Те, що ми працюємо разом, не означає, що знову дружитимемо.

— Тоді чого ти паришся? Не дружи собі. А я дружитиму.

Я зціплюю зуби. Мені ще ніколи так не хотілося зацідити найкращому другу, як зараз.

— Твоя дружба з дівчатами закінчується після третьої спільної ночі. Не треба так. Не чіпай її.

— А то що? Хочеш мені як тому — як його? Славко? — носа розквасити?

— До чого тут це? Він просто говорив про неї брудно поза спиною, я не міг не заступитися. Це було мільйон років тому. 

— Отож. Мільйон років тому. Не забувай, що ти зараз — чоловік моєї сестри. Якщо що, я теж вмію носи бити.

Юра стає серйозним, дивиться на мене спідлоба.

— Я пам’ятаю. Ти добре знаєш, що я ніколи Лесю не ображу. Заспокойся. Просто, будь ласка, не надокучай Віті.

— Не надокучатиму. Але випити пива чи кави запропоную.

Не знаю, що мене більше непокоїть. Сам факт, що мій найкращий друг зібрався залицятися до Віти? Чи те, що в разі її взаємності він точно дізнається про нашого сина?

Я випиваю одним махом пиво. Треба якось вимити з голови думки, які від дня до дня все більше не дають спокою.

Я не зможу вічно вдавати, що нічого не змінилося. Не можу вічно ігнорувати, що маю сина, що мама мого сина працює поруч. І затикати голос власної совісті теж не зможу до кінця своїх днів.

— Ви вже налигалися?

Леся зупиняється між нами з Юрою, закидає руки нам обом на шиї. На барній стійці досі стоїть її коктейль, який вона не пила, тільки пофотографувала. 

— А ти вже нафотографувалася? — парирує Юра.

— Навіть ефір зробила! Тут така класна зона з софою і фікусом біля вбиралень! Дякую, братику, що показав цей бар!

— Бач, я знав, що тобі сподобається!

— От би чоловік частіше водив мене по таких барах… — Леся вдавано журно зітхає, відчуваю її погляд на собі.

Повертаюся до неї, ловлю за талію і притягую до себе. Дуже хочу сказати, що не маю часу дізнаватися про нові бари, бо багато працюю, аби виплатити нарешті іпотеку на нашу квартиру.

— Твій брат знає повно барів, бо водить по них дівчат. Я не воджу, тому й не знаю, — намагаюся віджартуватися.   

— Але ж дружину водити можна! — Леся закидає руки мені на шию і коротко цілує мене в губи.

— Фу, не при мені! — Юра кривиться. — Давайте валіть додому з цими вашими цьомчиками-бомчиками!

— А ти?

— А я напишу Віті. — Він навмисно мене злить. Може, й не зібрався писати, але випробовує мою реакцію.

— Нащо це тобі? — Тепер вже Леся кривиться. — Вона якась психована стала! Ляпнула щось таке про мої губи…

— Не звертай уваги. Просто був важкий день. Ми їздили на виробництво, — пояснюю.

— Удвох їздили?

— Так, удвох. Я мусив їй показати нову лінійку продукції і пояснити, скільки, як і чого нам треба продати.

Леся задумано киває, підтискаючи губи. Доки не посипалися ще якісь запитання про Віту, я підводжуся й кличу бармена, щоб оплатити замовлення.

— Їдьмо вже. Я стомлений.

— Зараз, тільки вип’ю коктейль.

Моя дружина випиває свій «Апероль Шприц», і ми їдемо додому. Юра ще залишається. Впевнений, він поїде додому ближче до півночі й не сам.

Після коктейлю Леся помітно веселішає. Всю дорогу вона тріскотить про ювілей батька і про те, які сюрпризи вирішила організувати. Звісно, на камеру.

— Тільки, котику, будь ласка, не тікай від камери, як завжди! — раптом бурчить. — Я так тебе розхвалюю у тіктоці й інсті, а ти не хочеш ні разу показатися на моїх рилзах і тіктоках. Дехто вже думає, що я тебе вигадала!

— Ти знаєш, що я не люблю соцмереж.

— Ну тобі що, шкода один разок?

— Подивимося.

Вдома Леся одразу йде в душ, доки я розігріваю вечерю. Вже з душу, перекрикуючи шум води, гукає мені:

— Подай, будь ласка, мені новий шампунь! У коридорі в чорній сумці забула! Маленький такий!  

У коридорі — гора її сумок. Чорних — п'ять.

— У котрій?

Вона мене не чує, тому доводиться обшукати всі. У сумочці, з якою Леся була сьогодні, ніякого шампуню немає. Я беру іншу чорну сумку. Теж немає. Може, в цій великій чорно-червоній? Трясу її, але замість шампуню з бокової кишені випадають ключі. Піднімаю їх і кручу в руці. Це не від нашої квартири. І не від квартири Лесиних батьків, ті ключі я знаю, мільйон разів бачив.

— Не можеш знайти? — Вона показується у дверях ванної з мокрою головою, закутана в рушник.

— Знайшов інше. Що це за ключі?

— Від квартири. — Невимушено смикає плечима. — Ми там контент знімаємо. Ти ж просив наше житло не особливо світити.

Я просив, бо не хочу, щоб мої випадково забуті на дивані шкарпетки побачили на відео люди, яких я взагалі не знаю.