6. Зустріч у холі

Віта

Він завжди мене бісив. З усіх друзів Микити він бісив найдужче. Може, тому що був старшим братом Лесі. Може, тому що вступаючи на один факультет з Микитою, я сподівалася стати там його найближчою подругою, натомість з’явився цей Юра.

І ось саме він зараз іде до нас.

За що мені це? Жила ж стільки років спокійно…

— Привіт! Ми з Лесею в ТЦ навпроти вибирали тату подарунок на ювілей, вирішили заїхати до тебе… — Наближаючись, Юра говорить з Микитою, а витріщається на мене. — Вітка, це ти? Реально ти?

— Привіт. Я.

Переглядаюся з Микитою. Він чи то засмучений, чи то роздратований. Ну звісно, це перша моя зустріч з Лесею і Юрою після того, як завагітніла. Боїться, що розляпаю про сина?

Не хвилюйся, Микито. Я обіцяла. І це не в моїх інтересах. Максимко — тільки мій син.

Юра підстрибує до мене і кидається обіймати як давню подругу. З несподіванки в його задушливих обіймах я кам’янію.

Що на нього найшло? Ми ніколи не були дуже близькими. Він вчився в одній групі з Микитою, я була в іншій групі. Так, відпочивали іноді в одній компанії, бо я волочилася за своїм нерозділеним коханням, а моє нерозділене кохання вважало мене подругою. Але на тому все. То з чого така радість?

Дивлюся над його плечем на Микиту, до якого якраз приліпилася дружина. Леся припадає до його губ, так впивається, ніби вони в себе вдома, а не на порозі його офісу.

Він м’яко відхиляється, кидає на мене швидкий погляд.

— Микита казав, що ти тепер з ним працюєш! — голосно заявляє Леся і дивиться на мене з широкою усмішкою. Обіймає талію свого чоловіка, припадає до його грудей. — Як перші робочі дні?

— Все чудово, дякую, Лесю.

Я нарешті відпихаю Юру, але далеко він не відходить. За крок стає і розглядає мене.

— Ти капець як змінилася! Я не одразу впізнав. Думаю, що це за кралю наш лис веде! Хотів йому вже пику бити. А це ти!

Микита закочує очі під лоба.

— Годі тріпатися. Нам з Вітою ще в офіс треба.

— Та вже майже шоста! — Юра відмахується. — Ні, реально, Вітка, ти вау як змінилася!

Леся йому підтакує:

— Я теж не впізнала. Діловий стиль тобі личить. І ти ніби набрала форм… Зізнавайся, підкачала? — Вона показує руками на груди, натякаючи на те, чи не зробила я собі операцію.

— Лесю, годі, — цідить крізь зуби Микита.

Ні, золотко, я цими грудьми годувала сина твого чоловіка — тільки це робила.

Оце було б весело так сказати.

Але я зціплюю зуби, вдихаю носом. А тоді усміхаюся широко і кажу:

— Ні, в мене усе моє. Ти, до речі, теж змінилася. Дуже гарно виглядаєш.

— Ой, дякую-дякую.

— Тільки щось з губами…

— А, це. Зробила губи трошки. Щоб коханому було смачніше цілувати. 

— Ясно… Микиті треба тепер бути обережним. Я недавно надувний круг для басейну так прокусила. Здувся.

Леся округлює губи, і вони справді стають схожими на надувний круг. Але найприкріше… Навіть це її не псує. Вона досі красуня. Така само яскрава, з ідеальною фігурою, розкішним білявим волоссям і великими сіро-зеленими очима. Микиту можна зрозуміти. Хто б не втратив голову?    

— Нам вже час, — каже він і обережно вибирається з обіймів дружини. — Лесю, зачекаєш мене тут? П’ятнадцять хвилин — і їдемо додому.

— Чекайте! Яке додому? — вигукує Юра. — Може, за такої нагоди посидимо десь вчотирьох? Прямо зараз, як закінчите роботу. Вітусь, ти як?

— Я ніяк. У мене плани на вечір. Бувайте.

Я розвертаюся і прямую до ліфта. Микита наздоганяє мене в останню секунду, заходить у ліфт зі мною.

Двері зачиняються, та я встигаю помітити, що Юра з Лесею нікуди не пішли, чекають Микиту.

— Дякую, — каже він на видиху, коли ліфт підривається з місця.

— За що?

— За те, що не сказала Лесі.

— То за всі ці роки… Вона так і не знає, що ти щомісяця перераховуєш аліменти на сина?

— Я не відчитуюся за кожну копійку.

Ясно, отже його кохана Леся навіть не знає, яку зарплату він отримує.

Сім років тому, коли ми зустрілися після народження сина, то домовилися, що Микита добровільно платитиме аліменти, не через свою компанію. З того часу щомісяця гроші приходять без затримок. Разів чотири чи п'ять сума зростала, з чого я робила висновок, що його зарплата теж росте. Він робить виплати самостійно, щоб у компанії не знали подробиць його особистого життя.

— Хто знає? Ти комусь казала?

Він хоче знати, кому я казала про його батьківство. Треба ж, навіть через роки я розумію його з півслова.

— Тільки батькам. І подрузі. Ти її не знаєш, ми здружилися на моїй першій роботі.

— Вони мене ненавидять?

— А як ти собі думав? Я ледь вмовила тата не йти ламати тобі шию.

Микита опускає голову, дивиться собі під ноги й раптом видає:

— У мене ще одне запитання. І на цьому крапка, не будемо про минуле.

— Гаразд. Але і в мене буде запитання.

Він повертається до мене обличчям, розтуляє рота, щоб щось сказати, та не встигає. Ліфт зупиняється на нашому поверсі, двері відчиняються.

— О, ми з офісу, а ви в офіс! — весело охає головна бухгалтерка Лариса.

Поруч з нею стоїть ще одна дівчина з бухгалтерії.

— Заздрю вам! — Микита усміхається до неї.

За долю секунди з його лиця щезає стурбована задума. Він стає спокійним, безтурботним, приязним — як я вже помітила, майже завжди такий на роботі.

Микита випускає мене першою з ліфта, виходить слідом.

— То ходіть з нами! — Лариса сміється.

— Доки ви працювали, ми сиділи в авто й перечікували зливу. Тепер навпаки. Гарного вечора!

В офісі, як завжди, метушливо о такій порі. Всі готуються йти додому. Брязкають двері як не кухні, то вбиральні. Не знаю, навіщо ми взагалі ще сюди приїхали.

Момент для розмови втрачений.

— До завтра, — тільки й каже Микита, коли ми зупиняємося біля дверей у мій відділ. Його кабінет далі по коридору.

— До завтра.

Мої працівники ще всі на місці. Дівчата-есемемниці сидять у смартфонах і гучно про когось говорять: