5. Злива

Микита

Ми біжимо крізь зливу до мого авто. Коли застрибуємо в салон, обоє вже мокрі. Давно я не бачив, щоб з неба лилися такі потоки води.

Я заводжу авто і розглядаю свій піджак — він мокрий зверху, але цупка тканина не пропустила води до сорочки. А от у Віти все набагато гірше. Вона стягує мокрий жакет і бурмоче:

— Тільки не це…

Жакет не врятував, блуза теж мокра, прилипла до її тіла.

— Я ввімкну обігрів, зараз зігрієшся.

Віта зітхає.

— Дякую.

Вона щось шукає у своїй сумочці. Виймає щітку для волосся, чорну резинку і кілька шпильок.

— Навіщо ти заплітаєш волосся?

— Щоб не бути пуделем, коли воно висохне.

— Не пуделем. Тебе кульбабкою називали іноді. Особливо тоді, коли ти постриглася і пробувала вирівнювати волосся, щоб було каре.

Перед очима постає та сімнадцятирічна Віта — моя однокласниця, мила дівчина, яка дивилася на мене великими закоханими очима, а мене це тільки потішало. Чи вважав я її негарною чи дурною? Ні, вона була відмінницею. Її можна було б навіть назвати симпатичною, якби не вічно розпатлане волосся і надмірна худорлявість.

Просто не бачив я у ній дівчини. Не тягнуло до неї. Для мене досі загадка, чому вісім років тому на п’яну голову я на неї спокусився. І чому та ніч, така досі чітка у моїй пам’яті, згадується як солодка та приємна.

Віта піднімає волосся догори, впевненим рухом зав’язує на потилиці, а тоді робить з нього ґульку — трохи хвилясту й легку. Виглядає так, ніби на її потилиці примостилася хмарка.

— Тобі личить.

Варто було втриматися, не казати, але я спочатку ляпнув, а тоді подумав. Їй справді личить. Чи не вперше в житті бачу її з красиво зібраним волоссям. Її шия тепер відкрита — виглядає тендітно, як і гостра лінія щелепи та маленьке вушко з сережкою-квіточкою.

Боже, я здурів. Розглядаю її як якогось дикого звірка, якого вперше побачив.

Віта повертає до мене голову, тільки хмикає.

— То ми їдемо?

— Їдемо. Пристебнися.

Я вмикаю склоочисники на повну потужність, й то вони ледь-ледь справляються. Доводиться їхати повільно, обережно. Добре, що на заміській дорозі майже немає транспорту.

Гірше стає, коли ми наближаємося до траси, а точніше, об’їзної дороги, яка завжди переповнена.

— Там попереду щось відбувається. — Віта подається вперед, мало не прилипає до лобового скла.

— Мабуть, аварія.

Попереду на об’їзній метушня — автобус, вантажівка і кілька легковиків збилися в купу. Блимають маячки поліції і швидкої. Асфальтом течуть річки, а з неба далі ллє як з відра.

— Перечекаємо трохи, — приймаю рішення і з’їжджаю на узбіччя.

— Я напишу команді, що затримаюся. — Віта дістає смартфон.

— Ти начальниця, не мусиш відчитуватися.

— Все одно напишу. Думаєш, ми встигнемо до шостої в офіс?

— Сподіваюся. Мені ще треба забрати одні документи.

Я не вимикаю двигун. Пічка в салоні гріє, стає тепло. Склоочисники й далі працюють, і між їхнім миганням ми роздивляємося, що робиться попереду. Більшість проїжджає крайньою лівою смугою, але деякі автівки, як і ми, з’їжджають на узбіччя, щоб перечекати зливу і дочекатися, доки побитий транспорт відтягнуть з дороги.

— Ти сама чи вийшла заміж? — запитую я те, що всі ці дні мозолило душу.

Хоча відповідь знаю. Не вийшла вона заміж, обручки немає. Але ж всяке трапляється. Може, розлучена. Може, живе з чоловіком без шлюбу.

— Не вийшла.

— Чому?

— Після тебе тільки у вікно хотілося вийти.

— Хочеш змусити мене почуватися винним? — Дратуюся. — Ти могла влаштувати своє життя, я не заважав тобі всі ці роки.

— Я й влаштувала своє життя. Без чоловіків жити куди краще. І я не сама. Я маю сина.

Відвертаюся до вікна. Зціплюю зуби, до хрускоту пальців стискаю кулаки.

— Він здоровий?

Одне-два запитання. Тільки це собі дозволю.

— Здоровий.

— У вас з ним є все потрібне? Нічого не бракує?

— Є все.

Віта дивиться у своє вікно, я — у своє. Замовкаємо.

Мені було здалося, що не так і важко працюватиметься з нею в одному офісі. А тепер вже й не знаю. Цей візит на виробництво. Те ліжко, у якому я раптом згадав інше ліжко. Ця розмова. Син, про якого не думати тепер важче.

— Ти з Лесею одружився? — запитує вона тихо.

— Так.

— І дітей маєте?

— Не маємо.

Тут вона мала б уїдливо посміятися з мене, сказати щось на зразок «так тобі й треба, Лисенко». Але не каже. Мовчить.

— Їдьмо потроху. Дощ стихає. — Я беруся за кермо.

Злива перетворюється на легку мжичку. Хмари не розсмоктуються, але стають світлішими.

Я виїжджаю на асфальт, перелаштовуюся у ліву смугу. Автобус і вантажівку вже відтягли на узбіччя, та легковик ще стоїть посеред дороги. Об’їжджаю місце аварії і додаю газу.

У місті стає легше. Сигналять автомобілі, під колесами розплескуються калюжі, лаються пішоходи, обляпані не тільки дощем, а й багнюкою. Ми з Вітою більше не в тиші, яка тисла на вуха обом.

Доводиться постояти у кількох заторах, перш ніж доїжджаємо до офісу. Вже майже шоста, тож можна було б одразу по домівках. Але я не запропоную Віті підкинути її. Нізащо.

— Ми з відділом завтра-післязавтра займемося позиціонуванням, виберемо канали просування і накидаємо ідеї. У четвер проведу з відділом нараду, — говорить вона, коли ми заходимо в бізнес-центр. — Ви прийдете послухати чи вже потім показати вам напрацювання?

— Прийду на нараду. Оскільки це буде ваша перша рекламна кампанія на цій посаді, я хотів би поспостерігати. Надалі робитимете самі, мене цікавить тільки результат — продажі.

— Добре. Тоді в четвер о пів на десяту ранку чекаємо вас.

Ми дістаємо перепустки і прямуємо до турнікетів, коли на весь хол розноситься вигук:

— Лис!

Тільки цього бракувало. Мене все дитинство і юність кликали лисом через прізвище, але досі так звертається тільки одна людина. Мій найкращий друг Юра, старший брат Лесі. Наш з Вітою однокурсник.