4. Режим колег

Віта 

Досі я ніколи не бувала на меблевих фабриках. Микита призначає мені зустріч прямо там після обідньої перерви. Він, напевно, добиратиметься на своєму автомобілі, а от мені треба щось вигадати. В іншого я попросилася б поїхати разом, але не в нього.

Тому я беру таксі, щоб підвезло мене до потрібної фабрики.

Sofazone Group — компанія повного циклу. За власними дизайнами ми виробляємо корпусні і м’які меблі, є лінійки різних цінових сегментів, а ще окремо розробляються інтер’єр приміщень і аксесуари до меблів, наприклад, матраци, подушки, постільна білизна. Якщо офіс у нас один великий, то фабрик кілька за різними адресами.

Сьогодні пункт призначення — цех, де роблять меблі з натуральної деревини. Коли я приїжджаю, Микита вже на місці. Він на подвір’ї фабрики спілкується з якимось чоловіком. На вигляд незнайомцю років тридцять п’ять, у нього густа щетина, світле розтріпане волосся і широкі плечі.

— Знайомтеся. — Микита одразу представляє нас, коли помічає мене. — Це Віталія, наша нова головна маркетологиня. Віталіє, це Олексій, провідний конструктор-дизайнер. Вам буде корисно поспілкуватися, ти… ви зможете дізнатися в нього більше про продукцію, щоб якісно розробити рекламу.

— Дуже приємно познайомитися, — каже Олексій і подає мені руку. Він усміхається самими очима, так що навколо них утворюються зморшки.

Потискаю його руку і подумки відзначаю, що це вже третій чоловік в компанії, який зі мною ручкається. Приємно, коли на тебе дивляться як на професіоналку, а не як на квіточку колективу.

— І я рада познайомитися.

— Я тоді вам проведу екскурсію? Чи ви самі, Микито?

— Думаю, поки що ми впораємося самі. Якщо у Віталії будуть запитання, то вона з вами окремо поспілкується.

— Гаразд тоді. Коли що — я у своєму кабінеті.

Ми прощаємося і розходимося у різні боки. Микита веде мене до великого цеху, в якому працюють з деревиною.

— Цього разу ми запускаємо дві лінійки. Для нашого ринку і на експорт, — пояснює. — Ти вже, мабуть, бачила каталоги.

— Так, бачила. Ви говорите про оті меблі з позолотою, які ідуть на близькосхідний ринок?

Він дивиться на мене пильно.

— Вони виготовляються на замовлення, контракти вже укладені. Нам з… нам з вами треба продумати, як просувати іншу лінійку, дорогі меблі для нашого ринку. До цього ми спеціалізувалися на сегменті економ і стандарт. Преміум виготовляли тільки в обмежених кількостях на замовлення.

Ми підходимо до високих металевих дверей, і доки Микита їх відчиняє, я піднімаю голову до неба. Воно раптово посіріло.

— Дощ буде, — зітхаю.

Він маже поглядом по мені, зиркає на небо і стенає плечима. Тримає відчинені двері й киває, щоб заходила.

— Спочатку начальство, — хмикаю.

— Як знаєш. — Заходить першим.

У великому приміщенні пахне деревом. Стеля над нами високо, метрів за десять. Навколо гудуть станки, на яких ріжуть і різьблять деревину. За машинами майже не видно людей, лиш де-не-де вигулькує чиясь каска.

Микита щось говорить, та я його зовсім не чую.

— Що ви сказали? Не чую! — кричу.

Йдучи сюди, я наказала собі триматися біля нього як біля керівника. Викати. Забути, що він батько мого сина. Забути, що мала до нього почуття. Є лише робота.

Він подається ближче, нахиляється до мого вуха й повторює:

— Казав, що треба буде зробити відео процесу роботи. Може, навіть серію роликів. Апетитних, смачних, щоб люди буквально через екран відчували запах деревини! Треба буде, щоб ти з командою прямо тут попрацювала.

Ледь зціплюю зуби, щоб не попросити його не вчити мене робити мою роботу. Зранку я вже навіть говорила з командою про ідеї для відео.

— Добре! — Тягнуся до його вуха і знову кричу. — Ми вже маємо ідеї!

— Я не глухий, — раптом рівним голосом відповідає Микита.

Він відхиляється й повертає голову так, що ми мало не чіпляємося носами. І завмираємо, зблизька дивлячись у вічі одне одному.

Так близько ми були тільки раз. Один-єдиний раз, який він потім назвав помилкою.

— Знаю, — шепочу, думаючи, що він не почує. — Тільки сліпий.

— Віто… — сичить невдоволено. Треба ж, розчув. — Я не сліпий. Я все бачу. І те, що я зараз бачу, мені не подобається.

— Вибач. Забулася. Більше навіть поглядом не нагадаю тобі, який ти мудак.

Це занадто. Занадто, занадто, занадто! Але каятися пізно, вже промовила.

Оце я дурепа. Назвати віцепрезидента компанії мудаком. За таке й звільнення можна отримати. Лише щойно наказувала собі дивитися на нього тільки як на керівника!

Я різко відвертаюся і бурмочу ще раз:

— Вибачте.

Чекаю гнівної тиради, але натомість він тільки зауважує:

— Все-таки ти дуже сильно змінилася.

— Ти теж. Не на краще. Став ще черствішим.

— Пішли. Покажу вам, чому ми сюди приїхали. — Микита знову вмикає режим колеги й відходить, веде мене в інше приміщення.

Впродовж наступних двох годин ми говоримо тільки про меблі. Я роблю корисні замітки і трохи фото. Він пояснює мені специфіку попередніх рекламних кампаній, після яких ми збільшували оберти продажів.

— Ви дуже добре знаєте роботу маркетингового відділу, — зазначаю я.

— Я починав з нього. Який час навіть працював головним маркетологом, доки не пішов вище.

— То всі ці вісім років — тут, у Sofazone Group?

— Так. А ти? Наскільки розумію, теж багато де працювала.

— Ви не дивилися моє резюме?

— Ні, — бреше він.

Точно бреше, бо вилиці сіпаються. У нього все життя сіпалися вилиці при найменшій брехні.

— Я була в декреті недовго. Почала працювати, доки мама дивилася за Максимком…

— Йдемо, — перебиває він мене. — Залишився тільки склад.

Ясно. Отже, про сина він не хоче чути навіть побіжно. Недаремно обізвала мудаком. 

На складі чекають готові ліжка. Більшу частину займають суто дерев’яні каркаси, але під одною стіною стоять кілька екземплярів прямо з матрацами.