3. Фуршет

Віта

Я виходжу з офісу, боячись не повернутися назад. А що коли Микита зробить так, що мене звільнять? Чи просто не приймуть після випробувального терміну?

Всю дорогу додому прокручую в голові нашу розмову. Мабуть, мені слід було бути стриманішою.

Господи, як же мене так занесло саме в компанію, у якій працює він? Найгірше, що в цій компанії він не просто вище за мене у харчовому ланцюгу, а ще й на одній гілці цього ланцюга. Будь він яким-небудь директором на виробництві, ми й не перетиналися б. А так я муситиму з ним працювати.

— Прийшла? — Мама виглядає з кухні, коли я переступаю поріг квартири. — Ми якраз уже повечеряли, тебе не чекали, бо Максимко зголоднів. Я відбивних зробила і картоплі, накидаю.

— Дякую, мамо.

Спочатку я мию руки, а тоді зазираю у кімнату до сина. Він щось шукає в рюкзаку, з очевидною неохотою поглядає на письмовий стіл.

— Сідаєш за уроки? Задали щось на завтра?

— Тільки осінню аплікацію. Ми з бабусею назбирали листочків. Допоможеш?

Він дивиться на мене, часто кліпаючи, і усміхається.

— Допоможу, звісно. Тільки повечеряю.

Домашніх завдань у школі поки що майже не задають, лише зрідка це якісь саморобки, малюнки, спостереження. Те, чого мій син найдужче не любить.   

— Дякую!

Він видобуває зі свого рюкзака канцелярію, а я стою і дивлюся. У голові одна зрадлива думка: «Твій тато навіть не спитав про тебе, мій хлопчику».

Не треба. Не треба про це. Я давно поховала надію на те, що Микита схаменеться і поцікавиться життям сина.

Наше життя з Максимком влаштоване, ми не потребуємо чиєїсь допомоги чи турботи. За всі ці роки я не використала й копійки з аліментів — усе відкладаю, щоб віддати синові у день вісімнадцятиріччя. Тоді, можливо, і розкажу йому правду про батька. Поки що існують відмовки «наша сім’я — це я і ти» і «у кожної дитини є тато, просто ми з твоїм татом пішли різними шляхами». Ну і зовсім весела небелиця, яка сама собою з'явилася, коли ми читали казки. «Мамо, а лис Микита — що, мій тато? Я ж Максим Микитович Лисенко!».

Я вечеряю маминими відбивними й ховаю від неї очі, щоб не виказати сум’яття. Мама надто добре мене знає, одразу зрозуміє, що щось не так. Якщо почує, що я тепер працюю з Микитою, змушуватиме кинути цю роботу. А я не хочу знову перекроювати своє життя через нього. З принципу не звільнюся. Нізащо.

— А який там колектив? — допитується мама. — Є пристойні неодружені чоловіки?

Хто б сумнівався, що вона заведе стару пісню.

Щодо неодружених не знаю. А от обручку на пальці Микити я помітила.

— Мамо, я там не чоловіків шукаю, а реалізуюся і заробляю гроші.

— А даремно! На такій фірмі й чоловіка можна попошукати. Я прочитала в інтернеті про цю твою Sofazone Group, у них там виробництво ого-го! Стільки всього виготовляють! Зайшла на сайт, а там такі ліжка! Нам з твоїм татом якраз нове у спальню треба! Ти, може, матимеш якусь знижку, як працівниця, га?..

Мама щебече і щебече, аж доки я не тікаю від неї робити аплікацію з Максимком.

***

Наступного ранку я заходжу в офіс компанії з побоюванням, що мене проженуть. Що Марина чи хтось інший скаже: «Вибачте, але ми передумали, не беремо вас на роботу».

Але нічого такого не стається ні цього дня, ні наступного, ні ще через день. Я ознайомлююся з продукцією, втягуюся в роботу і навіть накидую перші ідеї для нової маркетингової стратегії.

З Микитою не перетинаюся ні разу. Всі питання з ним поки що вирішує Марина. Та це не надовго. Бо вже в п’ятницю зранку вона повідомляє всьому відділу:

— Будь ласка, сьогодні нікуди не поспішайте після роботи. На сімнадцять тридцять приїде моя прощальна піца.

Мені здається, відділ не хоче з нею прощатися — команда здається дуже дружною, згуртованою. З понеділка я візьму на себе управління, і мені вже починає бути страшно — чи приймуть вони мене після керівниці, яку так любили?

Я допомагаю Марині сервірувати стіл у її кабінеті, і вона втішає мене:

— Та не хвилюйтеся, все буде добре. Мене ж ніхто не виганяє, переїжджаю, от і звільнилася. Ви не займаєте чуже місце, от побачите, легко поладнаєте з колективом. У нас взагалі весь колектив класний. В разі чого ви зможете розраховувати на допомогу Микити чи навіть самого гендиректора. О, ви з гендиректором ще не познайомилися?

— Ще ні.

— Якраз буде нагода. Він теж зазирне.

За пів години до кінця робочого дня весь відділ збирається у кабінеті Марини, який з понеділка буде моїм кабінетом. Айтівець Валентин береться розливати вино, а дівчата-есемемниці відкривають піцу.

— А нас що, не чекаєте? — У дверях показується невисокий чоловічок з букетом рожевих еустом.

— Як це не чекаємо! — Марина сміється. — Тільки вас і чекаємо, Георгію.

А, отже це і є наш найвищий бос, гендиректор і головний співвласник компанії.

На вигляд йому років п’ятдесят п’ять. Він трохи повнявий, з залисинами й має типове обличчя добряка — великі світлі очі, ніс картоплинкою і круглі щоки.

А от за ним у дверях показується той, кого бачити менш за все хочу. Микита одразу вихоплює мій погляд і не відпускає, аж доки не відводжу очей.

Георгій вітає квітами Марину, бажає їй нових висот у новому місті, а тоді перемикається на мене, простягаючи руку:

— А ви, отже, Віталія, так? Наша нова головна маркетологиня.

— Так, це я.

— Радий познайомитися! Мені дуже сподобалося ваше резюме!

Я гублюся. Не знала, що гендиректор заглядав у моє резюме, думала, цим займалася сама HR-менеджерка.

— Навзаєм приємно познайомитися. Мені дуже приємно. Дякую, що обрали мене.

— До речі, про резюме. Я звернув увагу, що ви закінчували факультет маркетингу нашого університету. Ось як Микита. — Він озирається на свого заступника. — І віку ви, здається, одного. Ви не були знайомі раніше?

У кабінеті западає мертва тиша. 

Моє серце падає у п’яти. Дивлюся на Микиту, а він теж збентежений. Губи міцно підтиснуті, брови насуплені.