2. Каталоги

Микита

— Віто?

Її ім'я зривається з моїх губ, перш ніж встигаю подумати. Але воно тане у гуркоті каталогів, які летять до наших ніг.

У голові стільки запитань, що не знаю, яке озвучити першим.

Що, в біса, вона тут робить?

Оце головне, що мене цікавить.

Бо це ж вона? Не марення? Може, я затемпературив? Або за вісім років від останньої зустрічі забув її лице і сприйняв іншу за неї?

— Микито! — До нас підбігає головна маркетологиня Марина. — Знайомтеся, це Віталія, вона займе моє місце. Віталіє, це віцепрезидент нашої компанії Микита.

Он воно що. Вона тепер замість Марини.

— Радий познайомитися, — наголошую на останньому слові й подаю їй руку для привітання.

Віта дивиться на мене великими очима, тоді — на мою долоню. Здивована не менше, ніж я.

— Навзаєм. Приємно познайомитися.

Вона несміливо подає мені руку, і в моменті, коли торкаюся її шкіри, під ребрами залягає неприємна важкість.

Ну чому їй треба було прийти на роботу саме сюди? Я зовсім забув про неї і про свою помилку, а тепер… Тепер щодня на роботі її лице буде мені нагадуванням.

Я відпускаю її руку і присідаю, щоб зібрати каталоги.

— Я можу сама, — белькоче Віта і теж присідає, квапливо починає збирати.

— Я допоможу. Тут надто багато. Куди ви з цим йшли?

— У той кабінет. Щоб вивчити все.

— Я дала завдання Віталії… — починає щось пояснювати Марина.

Я її перебиваю:

— Зрозуміло. Я б теж хотів з вами познайомитися і обговорити роботу. Зайдете у мій кабінет, Віто? Можна до вас так звертатися?

Я навмисно прошу це при Марині, щоб потім на мене не зиркали скоса. Не звик я до повної форми імені своєї однокласниці.

— Звісно.

Я беру каталоги й несу їх у великий кабінет, де працює маркетингова команда. Віта дріботить за мною.

— Напевно, отой стіл. — Киває в куток.

— Микито, а що ви хотіли? — Марина виглядає з дверей.

Я вже й сам забув, чому до неї прийшов.

— Нічого важливого. Потім.

Я залишаю каталоги на столі й веду Віту за собою. Мовчу всю дорогу, озиваюся тільки тоді, коли за нами зачиняються двері мого кабінету:

— Можеш знайти інше місце для роботи?

Вона схрещує руки на грудях. Мотає головою з сумною посмішкою.

— Не можу. Чому це я повинна? Я прийшла сюди працювати й…

— Точно працювати? — випалюю зі злості, хоч добре розумію, що вона мене не переслідує. Хотіла б — з'явилася б у моєму житті давно.

— Вдамо, що не знаємо одне одного. Я вже не та, що колись. Не бійся, не проситиму твого кохання.

Її голос звучить не так, як раніше. Немає тієї несміливої м’якості. Натомість чую холодну впевненість, навіть дрібку гордості.

Зупиняюся біля свого столу і дивлюся на Віту. Вона змінилася. Впізнати можна, але все ж змінилася. В рисах обличчя більше немає дитячої припухлості. Замість кругленьких щічок — виразні, гоструваті вилиці. Фігура теж стала іншою, більше ніякої гострої сухорлявості, натомість я бачу плавні жіночі вигини. Вона ніби й досі худенька, але більш жіночна. Груди під легкою блузою теж проступають виразніше, не здаються такими плоскими, як раніше. І навіть волосся зараз виглядає красивішим, не таким неслухняним.

— Бачу, що ти не така, як колись, — погоджуюся. — То ти не знала, що я тут працюю?

— Звідки я мала знати? Хіба за весь цей час від тебе приходили якісь вісточки, крім аліментів? Може, ти хоч раз написав чи зателефонував?

— Я і не повинен був. Ми домовилися. Тому не треба зараз образ.

— Я не ображаюся. — Хитає головою. — Але й ти ображеного не корч із себе. Я тебе не переслідую. У мене своє життя, я намагаюся його влаштувати. Тому, будь ласка, не псуй мені роботу, гаразд?

— Змінилася ти не тільки зовні… Гаразд. І ти мені не псуй роботу. Я працюю в цій компанії вісім років, лише недавно мене підвищили до заступника головного директора. Я не хочу попсувати свій імідж серед колег і керівництва через особисте.

Віта киває. Вже більш примирливим голосом каже:

— Щодо роботи. У тебе… у вас будуть якісь побажання, скерування?

— Будуть. І багато. Ми розширюємося, відкриваємо більше магазинів, більше партнерських угод укладаємо. Тому маркетингову стратегію доведеться змінити, багато чого масштабувати. Але це потім. Поки що ознайомлюйся… ознайомлюйтеся зі своїми обов’язками. Наступного понеділка проведемо нараду з вашим відділом.

— Зрозуміло. Я можу йти?

— Так.

Вона розвертається до дверей, вже хоче відчинити їх і вийти.  

— Віто… — гукаю.

— Що? — Озирається.

З моїх губ так і хоче зірватися запитання про сина. Але я не дозволяю собі навіть промовити вголос це слово. Син.

— Нічого. Візитівку мою візьми. — Беру зі столу картонну картку і несу їй. — Якщо будуть якісь робочі питання, пиши чи телефонуй.

Вона маже поглядом по візитівці, хитає головою.

— Не треба. Бачу, номер у тебе той самий. Я знаю його напам’ять. 

— Віто, — цього разу її ім’я сичу загрозливо, сам того не бажаючи.

— Гарного дня. Бувай.

Вона йде геть швидко, тихенько зачиняє за собою двері, залишаючи мене з витягнутою рукою, візитівку у якій я вже зім’яв.

Я стою так ще бозна-скільки часу, а тоді повертаюся до свого столу, важко гепаюся у крісло.

Весь день мені не працюється. Важко зосередитися на роботі через те, як недобре млоїть біля серця.
Востаннє ми з Вітою бачилися сім років тому, коли оформлювали документи після народження дитини. Я не бачив тоді сина, вона не взяла з собою, залишила з матір’ю. І після того не бачив. Кілька разів мене пробирали сентименти й підштовхували поїхати подивитися на нього. На щастя, я не піддався.

Поїхав би один раз — і налагоджене життя пішло б коту під хвіст.

Не хочу. Треба якось далі жити й працювати. Нічого не змінилося. Багато років тому ми обоє зробили вибір. Різний вибір.

Додому я повертаюся стомлений не так роботою, як думками. З кухні шлейфом до мого носа тягнеться щось їстівне, але точно не домашнє.