1. Випадковість

Тепер

Віта

— Мамо, а можна мені сьогодні після школи з Іваном і Романом довше на стадіоні побути?

Максимко дивиться на мене тим своїм невинним поглядом, перед яким я не можу встояти. У нього блакитні очі, татові очі. Такі мені любі-любі. Колись я назавжди втратила можливість дивитися на того, кого кохаю, але цей блакитний погляд завдяки його синові залишився зі мною назавжди. 

— Можна. Але не довше, ніж до четвертої. Не копати м’яча до ночі! Доки я прийду, маєш поїсти і вивчити п'ять англійських слів, як ми й домовлялися!

Мій маленький другокласник кривиться.

— І щоб бабуся не хвилювалася — зателефонуєш їй після уроків, попередиш, коли будеш.

— Вона сьогодні приїде з села?

— Так. Весь цей тиждень вона буде тут. Я сьогодні перший день на новій роботі. Не зможу поки що відпрошуватися раніше, тому бабуся за тобою наглядатиме.

— За мною не треба наглядати! Я вже великий!

Сміюся і розтріпую його м'яке русяве волосся.

— Навіть за великими іноді треба наглядати. Одягайся і пішли.

З дому ми виходимо разом. Добре, що школа поруч.

Вісім років тому, коли на сімейній нараді я розповіла батькам про вагітність, першою реакцією був скандал. Другою — серйозна розмова про те, як жити далі з дитиною.

Я з батьками жила в селі до дев’ятого класу, доки не помер дядько, мамин брат. Ми були його єдиними родичами, і від нього залишилася однокімнатна квартира. Тоді батьки й надумали переїхати в місто, щоб дати мені краще життя.

Оскільки тато й далі працював керівником цеху на заводі поруч з нашим селом, ми фактично жили на дві домівки — то в селі за сорок кілометрів, то тут. А потім, після закінчення школи, я вступила до університету, і батьки вирішили, що годі мене опікати, — повернулися в село назовсім.

Моя вагітність все змінила. Було вирішено продати однокімнатну квартиру, купити двокімнатну. Батьки мали заощадження, тому змогли придбати мені й майбутньому онуку більше житло. Обрали район з новою забудовою, гарною школою за два кроки від квартири.

А головне, це район в іншому кутку міста, так що за вісім років я ні разу не перетнулася з колишнім однокласником, який розбив мені серце.

— Мамо, а що ти робитимеш на новій роботі? — допитується дорогою Максимко.

— Те, що добре вмію. Робитиму так, щоб люди купували товар компанії.

— А який це товар?

— Меблі, матраци, все для сну. Це дуже велика компанія, вона багато всього виготовляє.

— А як тепер називатиметься твоя посада?

— Головний маркетолог, — кажу я трохи з гордістю.

Вісім років тому, пророкуючи мені безгрошів’я і відсутність роботи, Микита не вгадав. Важко було тільки перший рік-півтора. А потім я взяла себе в руки й почала працювати.

Мама погодилася допомагати з Максимком, тож я знайшла свою першу роботу в маленькій маркетинговій агенції. З неї перейшла у більшу, тоді найнялася маркетологом у невелику фірму, згодом — у велику. Аж доки торік не очолила маркетинговий відділ мережі магазинів домашнього декору. А два тижні тому мені написали на LinkedIn з пропозицією роботи, і після онлайн-співбесіди сказали мені тверде «так».

— Будь розумником! — Я розціловую сина в обидві щоки. — Люблю тебе сильно!

Він морщить свого маленького носика, але радісної усмішки не може сховати. Поки що мій хлопчик не виріс з бажання чути мамине «люблю».

— І я тебе люблю, — каже тихо, ніби й неохоче, та маленькі оченята блищать цією любов’ю.

Я дивлюся йому вслід, доки за його спиною не зачиняються двері школи. Як завжди, в такі миті душу в собі тривожну думку: як же він схожий на Микиту! Як же схожий!

Вперше я побачила Микиту в тому ж віці, в якому зараз Максимко. Ми познайомилися на великому дитячому майданчику, коли я приїжджала до дядька в гості. Микита жив на сусідній вулиці й потім став моїм однокласником, коли переїхала в місто назовсім. Щоправда, вже в дев’ятому класі він мене не впізнав, а я й засоромилася нагадати.

Мій новий офіс у центі міста, їхати автобусом хвилин двадцять. Я розглядаю людей в напханому салоні й думаю, чи не сильно пом’ятою вийду на вулицю.

Все-таки перший день, тож я одяглася як ніколи по-діловому — в білу блузу і білі штани, добре, що гарна вереснева погода дозволяє. Якби був дощ, я вирівняла б волосся і заплела б його у ґульку на потилиці, щоб не прийти на роботу кудлатим пуделем. А так сьогодні навіть змогла собі дозволити розкіш укласти свої кучері м’якими хвилями, намазати їй гелем і сподіватися, що зачіска не зіпсується до вечора.

— Віталія? Доброго ранку! — У холі великого офісного центру мене зустрічає приємна блондинка, ейчарка компанії.

— Доброго ранку!

Я потискаю їй руку, і вона веде мене в офіс, дорогою розповідаючи про компанію. Одразу й дає картку пропуску.

— У нас сформована команда. Але зараз іде велике розширення, ми відкриваємо нові магазини, створюємо більше партнерств з торговими мережами. Тому є потреба в оновленні маркетингової стратегії. У вашому підпорядкуванні будуть два ІТ-спеціалісти, таргетолог, дві SMM-менеджерки, копірайтерка, дизайнерка, маркетологиня. Буде постійна взаємодія з відділом продажів, а також з віцепрезидентом компанії, який відповідальний за продажі та маркетинг…

Що довше вона розповідає, то страшніше мені стає. Стільки людей у підпорядкуванні я ще не мала.

— А хто мене вводитиме у курс справ?

— Ще тиждень працюватиме колишня керівниця відділу маркетингу. Вона покроково вам все пояснить. Якщо надалі щось не буде зрозуміло, ви завжди можете звернутися до будь-кого з працівників свого відділу за допомогою, у нас дуже дружна команда.

— Як щодо керівництва?

— Перші керівні рішення варто буде обговорювати з віцепрезидентом. Думаю, сьогодні ви з ним познайомитеся. Микита дуже приємний і виважений керівник, завжди готовий піти назустріч підлеглим.

— Микита? — Мене пересмикує від цього імені.

— Так. У нас не прийнятий весь оцей офіціоз з по батькові, ми звертаємося одне до одного просто на ім'я й на ви, незалежно від віку. Таке корпоративне правило.