Пролог. Небажана

8 років тому

Віта

— Скажи чесно. Ти навмисно завагітніла?

— Що? Ні, звісно! Як ти можеш таке запитувати? Ти ж сам…

Микита ходить туди-сюди уздовж стіни. Заведений.

— Що я сам? Я був п’яний як чіп. І я зробив усе правильно, цього не мало статися.

— Але сталося, — кажу тихо і прикладаю руку до живота. Горло стискає образа, от-от заплачу. — Я не була з іншим. Це твоя дитина.

— Знаю я, знаю! — Він хмикає, хитає головою і дивиться на мене спідлоба. У блакитних очах, таких любих мені й таких холодних до мене, плещеться гнів. — Думаєш, я не помічав, що ти за мною ще зі школи сохнеш? Скільки? Років сім чи вісім вже? Молодець, знайшла нагоду затягнути мене у ліжко! Але невже справді думаєш, що я буду з тобою тільки через це?

— Я нічого не думаю! — Не витримую, виправдовуюся. — Я лише зробила тест і вирішила тобі сказати.

— Добре. Добре, що сказала. І я маю сказати. Віто, я тебе не кохаю і ніколи не мав до тебе почуттів. Та ніч була помилкою. Я напився, бо Леся мене покинула. Ти просто опинилася поруч і… Я не повинен був цього робити. Але що ти собі думала?

Він розбиває моє серце кожним словом.

Що я собі думала?

А що я могла думати, коли випадково у клубі побачила своє нерозділене кохання, коли це кохання завело розмову, почало скаржитися на життя, а зрештою й нарікати, що додому йому не хочеться, бо батьки зараз серед ночі влаштують допит?

Що я могла думати, коли мене поцілував той, ким марю з дев’ятого класу?

Що я могла думати, коли він притиснув мене в коридорі моєї квартири, а мені таким бажаним був кожен дотик? Кожен дотик того, для кого себе берегла, таємно мріючи, що колись він відповість мені взаємністю.

— Аборт зробиш? — Микита зітхає, зупиняється навпроти.

— Ні. — Мотаю головою.

Я вирішила одразу. В першу ж мить, як побачила на тесті дві смужки. Я не можу позбутися дитини коханого. Хай навіть він зненавидить мене назавжди.

— Ясно. — Він не здивований. — Добре, я платитиму аліменти.

Піднімаю на нього очі. Хочу стільки всього спитати й сказати, а слів не знаходжу.

— Ми з Лесею вчора помирилися. Знову зійшлись, — добиває мене словами. — Я проходжу стажування у великій компанії. За місяць буду оформлений офіційно. Матиму з чого платити аліменти. А ще я... Я планую освідчитися Лесі.

Мені бракне повітря. Леся — та, кого він називає коханням усього свого життя. Молодша сестра його одногрупника, від якої Микита п’ять років тому втратив спокій. Вони сходилися і розходилися весь цей час. Щоразу я сподівалася, що чергова сварка — назавжди. Щоразу він йшов до неї побитим песиком, просив пробачення і мирився, навіть якщо був ні в чому не винен.

— Коли народиш дитину, дай мені знати. Я оформлю все офіційно. Оформлю батьківство, платитиму аліменти. Але татом цій дитині не буду.

Це як черговий удар під дих.

— Як це — татом не будеш?

— Отак. Я не хочу цієї дитини. Не планував її і не хочу. Я мрію про сім’ю з іншою, ти це знаєш. Я розумію, що це звучить жорстоко… Але, Віто, не думаю, що я зможу любити дитину, яку мені народиш ти. Просто не хочу брехати тобі. Так є.

— Тоді й аліментів не треба. — Опускаю голову, чіпляюся пальцями за м’яку оббивку дивана.

— Не вигадуй. Ти хіба маєш нормальну роботу? Хто тебе вагітну візьме на роботу? Я виконаю свій обов’язок перед дитиною. Але ніхто не має знати, що це моя дитина. Я буду татом тільки на папері.

— І Лесі своїй про дитину не скажеш?

Він ховає лице в долонях. Стоїть так кілька секунд, а тоді приймає руки. Блідий-блідий.

Яка я дурна! Навіть у такій ситуації його мені шкода більше, ніж себе.

— Не скажу. Вона не пробачить. А я не можу її втратити. Я кохаю її. Пробач.