Розділ 12

Той холодний похмурий ранок з проливним дощем видався Тані найяскравішим в її житті. Ще ніколи вона не була переповнена таким бажанням йти на роботу, прокидатися рано-вранці, усміхатися всьому світу. Любов справді творила чудеса і Таня була яскравим тому прикладом. Вона з дурнуватою усмішкою збиралася, поспішала під розкритою парасолькою на зупинку, дивилася на невдоволених пасажирів і присадкуватий світ її більше не торкався, бо вона була десь вище нього. Руслан став для неї цілим світом.

Вийшовши на потрібній зупинці, Таня поправила свій плащ й озирнулась навколо. Шкільний автобус вже від'їжджав, але Руслан після бійки з Макаровим вважав за краще йти пішки. Таню це засмучувало. Йому доводилося прокидатися раніше і Руслан звичайно ж, втомлювався, але скарг від нього вона не чула.

Таня швиденько пробігла по сходах до ганку і нарешті склала свою парасольку.

Привітавшись з кількома вчителями, котрі жваво балакали про щось, піднімаючись по сходах на другий поверх, Таня зайшла в учительську і залишивши речі, попрямувала до одинадцятого класу.

Удавано серйозно поцікавилася, як справи і чи готові учні до нового навчального дня. Спитавши, чи немає у когось до неї питань та не отримавши їх, Таня подалася до вхідних дверей, відзначаючи, що Руслана досі було, і в ту ж мить він якраз з'явився на порозі. Побачивши його легку усмішку, Таня миттєво воскресила в пам'яті вчорашній вечір. Титанічним зусиллям волі зуміла стримати себе і не кинутися в його обійми на очах інших учнів.

Руслан же тримався краще, бо спокійно привітався, але в його очах іскрився такий шалений блиск, котрим можна було засліпити всіх навколо.

— Доброго ранку, Тетяно Сергіївно.

— Доброго, — Таня буквально вискочила з класу, намагаючись приховати щасливу усмішку. Сумні й страшні думки вона гнала якомога далі, намагаючись дозволити собі бути просто щасливою закоханою дівчиною. І більше нічого. Немов відчувала, що казка тривати вічно не зможе.

Уроки тяглися неймовірно довго, на уроці паралельного класу вона зловила себе на думці, що зовсім неуважна і весь час відволікається на фантазії про Руслана. Тільки згадуючи його вуста, Таня відчувала, як шкіра покривається мурашками, а серце тріпоче, мовби спійманий в клітку птах.

— Тетяно Сергіївно, ви не захворіли? Все нормально? — поцікавилася староста.

Таня лише загадково всміхнулася і кивнула головою. Учні захихотіли й замовкли.

Косинський побачив біля одного з величезних вікон коридору Макарова зранку перед уроками. Мовчки попрямував далі, але Вовчик зловив його за плече, повертаючи до себе.

— Руки прибрав, — крізь зуби процідив Руслан, намагаючись скинути його долоню з плеча.

— Рус, зажди, — не розтиснув пальці Макаров.

— Руки прибери, я сказав! Тобі мало? Ще хочеш? — гаркнув Косинський зі злістю в голосі.

— Вислухай, а потім можеш побити мене, якщо ще захочеться, — спокійно відповів Макаров.

— Такий впевнений в тому, що я кинуся перед тобою на коліна і буду вимолювати прощення? Є тільки одна людина, перед якою я готовий впасти на коліна, і це, на жаль, не ти, — в голосі Руслана тверділа криця.

— Руслане, я нікому не говорив подібної брехні. Я тобі життям матері клянусь! Ця мерзотниця, Самойлова, сама придумала і розпатякала по всій школі ту маячню. Рус, ти мій друг з дитинства. Хіба я міг зробити щось подібне? Подивись мені в очі і скажи, чи здатен я на таке? — Макаров з благанням дивився на Руслана. — Незалежно від того, брехня це або навіть правда.

— Як вона таке придумала? Навіщо? — в голосі Косинського зазвучав сумнів.

— Легко. Ти ж її кинув. А заради кого, навіть і вигадувати не треба нічого, — знизивши голос, Макаров трохи нахилився до Руслана.

— Вже весь клас в курсі, що я закоханий у Таню? — похмуро запитав Косинський.

— Поки що ні, але ті, хто зрозуміли, поклялися мовчати. Вони шалено поважають тебе, але є особистості, котрі базікають, як останні сволоти: Наталя, та ж Самойлова, — Вовчик замовк.

— А ти? Що ти думаєш з цього приводу? — Руслан вдивився в обличчя Макарова, намагаючись прочитати на ньому справжні почуття.

— Я? Рус, мені подобалася Таня і зараз подобається, але проти твоїх почуттів, мої — ніщо! В цьому я тобі теж клянуся, — Макаров поклав руку собі на серце. — Друзі? Як раніше?

Руслан мовчав і Вовчик навіть уявити не міг, що ж він відповість.

— Навіть спробую пробачити тобі мою розмальовану фізіономію. Ну ж-бо, Руслане? — Макаров простягнув йому свою долоню.

— Друзі. Як раніше, — повільно кивнув Косинський, відповідаючи на міцне рукостискання.

Наталя, котра стояла біля дверей одинадцятого класу, миттю побігла до парти, за якою сиділа разом з Самойловою.

— Аліно?

— Чого тобі? — Самойлова з презирством подивилась на подругу.

— Я там таке бачила, — Наталя помітила зацікавлений погляд Марійки, котра сиділа позаду них, і сівши за парту знизила голос. — Вовчик і Руслан помирилися.

— Ти що? — Самойлова навіть не повірила.

— Я тобі кажу. Щойно! Потиснули один одному руки і разом повертаються до класу. Вони по твою душу. Точно, — Наталя закліпала густо нафарбованими віями.

— Такого не може бути, — прошипіла Аліна й повернулася до дверей, котрі щойно відчинилися, там як раз заходили Косинський і Макаров.

Тихенько вилаявшись, Аліна витріщилася у свій планшет, мріючи стати невидимою.

— Самойлова, йди сюди, — лютуючи кинувся до неї Вовчик.

— Ага! Зараз! — голос Аліни здригнувся, хоч вона й намагалася говорити легко та байдуже.

— Я тебе, погань, на шматки порву. Прямо тут і прямо зараз, — Макаров підлетів до парти й потяг її за лікоть.

Одинадцятикласники завмерли, спостерігаючи за тією сценою. За Самойлову заступатися не поспішав ніхто.

— Гальмуй! Гальмуй, Вовчику, — Руслан відтягнув Макарова, трохи відсуваючи Аліну собі за спину. — Що б вона не зробила, твій вчинок буде виглядати куди гіршим.