оповідання

Про осінь

Осінь летіла повз Київ, всипаючи його своїм золотавим пилком. Вона любила цей край, бо люди, які жили тут по-справжньому розуміли природу. Осінь називали жовтою. Їй це подобалось. Адже яка ж іще вона, як не жовта. Хоча китайські боги не раз розповідали Осені, що жовтий то колір землі, вона того не розуміла і не вірила їхнім байкам. «Навидумують собі», - думала Осінь.

Різнокольорові крила Осені затуляли сонце, важкі темні хмари та холодний дощ супроводжували Осінь як завжди поруч, слід у слід. «Вірні слуги мої», – казала про них осінь. А вони й не ображались, бо коли ж так розгулятися, як не осінню. Лити так лити, не стримуючи своєї сили. А коли ще вітер приєднувався до тих похмурих вологих слуг, кольори починали тускніти та помалу зникати, готуючи землю до зими.

«Вітер хитрий хлопчина», - думала Осінь. «Він завше всіх підбурює та грається собі на втіху».

Вітер любили всі. Особливо Весна, давня суперниця Осені, з якою вони весь час сперечалися, хто з них гарніший. Соковитий та юний зелений, чи легкий та прозорий жовтий. Молоде чи розквітле, чисте чи наповнене. Хто зна. Все одно – краса.

Осінь сипала пилком на землю, на річки, на будинки, на дерева.

«От дивні ті дерева», - думала осінь. Одні жовтіють від мого пилку, як і має бути осінню, а інші, як оті клени, червоніють, а дуби то взагалі стоять зелені поки не опадуть під зиму, тільки сиплять своїми листями – лопухами та притрушують землю жолудями, вдітими в шершаві шапки.

Земля стає вогкою та м’якою, чорніє, вдихаючи вологе осіннє повітря перед тим як замерзнути Зимою.

Люди вдягають сірий одяг. Це завжди засмучувало Осінь. Ні щоб світити кольорами навколо, як Літом. Чом так? Та люди взагалі завжди дивували осінь, бо весь час думали що буде далі, мороз, а потім літо, чекали та намагались передбачити, що попереду. А краса вона ж ось – зараз, завжди навколо тебе.

Крила осені шелестіли, вона оглядала все навколо, любуючись цим краєм, величним та різнобарвним, як і вона сама.

Далі на південь. Най собі лишається ще на рік.