Буденне життя

У місті, де тіні повзуть по фасадах,
де світанки схожі, як краплі на склі,
живуть тисячі — без фанфар і парадів,
у буденних світах, у тісному колі.

Встає хтось із правим будильником, першим,
ще до того, як сонце залізе у шибки,
на кухні ввімкне чайник і, крізь сон, позіхне,
вдягне шкарпетки не ті — але й так піде.

Біля вікна — той самий вид з багатоповерхівки,
хтось знову вивалює килим на балконі,
а знизу кричить автосигналізація…
і все це — частина звичного фону.

Маршрутки везуть порційно людей у ранки,
хтось читає новини, хтось дрімає, сховавшись.
І в кожному серці — безмір непоказаний,
що вміщено в банку з написом “важливо мовчати”.

Офіси сплять на кавових хвилях,
бюджетів таблиці мовчать напрочуд гучно.
І лиш іноді хтось піднімає обличчя,
аби згадати, чий сьогодні день народження.

Шеф знов говорить "Терміново!", "Вже треба!"
А душа хоче — кави. І трохи дощу.
Або щоб повернутись на годину додому —
до сну, до кімнати, де тепло і плюшеве щось.

Увечері — дім. Дорога — з новин на радіо.
Хтось слухає голос у трубці: "Я зараз приїду."
Хтось готує борщ. Хтось просто дивиться в стелю,
бо день закінчився — а сил вже не вистачає на вечерю.

І знову вікна, з яких світло
краплями капає в темінь двору.
Хтось миє посуд у вишневій піжамі,
а хтось стоїть у ванні, дивлячись на себе в дзеркалі.

О дев’ятій — новини. У пів на десяту — серіал.
Потім — чай. Може, щось солодке.
І загорнутись у ковдру, мов у доказ,
що день минув. І ти вцілів. І це вже добре.

А хтось цілує дитину перед сном —
із втомленими очима, з розгубленим "як ти там сьогодні?"
Хтось цілує повітря — бо люблена людина в іншому місті.
Хтось просто шепоче в темряву: "Добраніч, світло..."

І знов — будильники, тіні, маршрутки,
кава, плани, навушники й цукор у напій.
Так дні йдуть, як черга до каси — повільно,
але з чимось таким, що тримає за руку.

Бо в кожній дрібниці — живе тиха пісня:
у запаху хліба, у тінях на стелі,
у склянці, що хтось залишив на підвіконні,
в очах, що втомились — але ще не згасли.

Це буденність — вона, наче ріка без перерв,
тече мовчки, сплітаючи нас разом.
І в ній — більше правди, ніж у гучних маніфестах.
Бо ми існуємо. Ми живемо. Ми — кожен.