Епілог

Повітря в пологовому залі було важким, але я ледве це відчувала. Мої руки стискали прохолодний край крісла, а тіло тремтіло від напруги. Лікарі навкруги щось говорили, та їхні голоси загинули у хаосі моїх власних думок. Єдине, що тримало мене в цьому світі — це сильна рука Ітона.

— Норо, ти можеш, — сказав він тихо, але його голос звучав як наказ. — Дихай!

Я подивилась на Ітона, і в очах його побачила більше, ніж просто підтримка. Там був страх. Страх втратити мене.

— Я…

Перед очима все затьмарилося, і спогади почали накочувати, один за одним, як хвилі, від яких немає порятунку.

Я знову була там, у тому сірому, холодному інтернаті. Мені було всього вісімнадцять, і мене обрали. Не тому, що я була найкращою чи найрозумнішою. Просто тому, що так вирішили. Я пам'ятаю, як мене забрали, налякану і зламану, як привезли в те місце, що вони називали «новим життям», а я назвала його пеклом.

Бордель.

Я згадала страх, який поглинув мене тоді. Як я сиділа в кутку, стискаючи руки, коли жінки сміялися й казали, що я швидко викликну. Як сусідка по кімнаті, Грейс, намагалася мене заспокоїти, хоча в її очах я бачила те саме, що й у своїх: безвихідь.

— Дихай, Норо, — голос лікаря змусив мене триматися в реальності. Я ковтнула повітря, але біль знову затягнув мене в минуле.

Я бачила ту ніч, коли мене вперше привели до нього. До Асмодея. Він сидів у темному кабінеті, мовчазний і небезпечний. Я була такою наляканою, що навіть не могла дивитися йому в очі. Пам'ятаю, як благала Бога про смерть. Як стояла перед ним, маленька, налякана і просто плакала.

— Норо, ти чудово справляєшся, — знову повернув голос Ітона мене в реальність. Його обличчя було поруч, він нахилився до мене, торкнувся губами мого мокрого від поту чола. — Тримайся за мене, — сказав він, і я кивнула, хоча в голові знову спливали спогади.

Я згадала Еда. Тайпана. Його перший погляд. Його завжди сильні руки, які, здавалося, могли підтримати цілий світ. Його турботу й смішні зауваження, які змушували мене сміятися навіть у найтемніші дні.

Сльози покотилися моїми щоками, і я не могла їх зупинити

— Дихай! — лікарі підвищили голос, і я знову змусила себе зібратися.

Моя голова запаморочилася від болю, але я знову побачила його – Еда, з автоматом у руках, як він стояв на тій злітній смузі, поранений, але непохитний. Я бачила, як він дивився на нас востаннє, як його посмішка ледь торкнулася губів. Я знову почула вибух, побачила полум'я, яке поглинуло його разом із Ліліт.

— Еде… — прошепотіла я крізь сльози, знову тужачись.

— Ти можеш, Норо, ще трохи! — кричав хтось поруч, але я вже нічого не розумію.

Перед очима спалахували інші моменти. Як ми з Ітоном вперше розуміємо, що між нами щось більше, ніж просто випадкові зустрічі. Як він доторкнувся до мене вперше так, ніби боявся мене зламати.

Біль заполонив усе. Моє тіло здригалося, але я зібрала всі сили, зробила останній поштовх і… почула це.

Крик.

Мій малюк. Його перший подих у цьому світі.

У голові стало порожньо. Я не відчувала більше нічого. Здавалося, що всі емоції, всі думки зникли разом із болем. Мої руки затремтіли, коли лікар підніс до мене крихітне, тепле тільце.

Він такий маленький. Такий ідеальний.

Коли мій синочок торкнувся грудей, я відчула щось, чого раніше не знала. Життя. Воно наповнилося теплом, любов'ю, рішучістю. І я зрозуміла, що все, через що я пройшла, було не даремно.

Я підійняла очі на Ітона. Він дивився на нас із таким виразом обличчя, яке я ніколи не забуду. В його очах була любов. Чиста, безумовна.

— Ми це зробили, — прошепотіла я.

— Ти це зробила, — відповів він.

***

Я стояв перед величезним панорамним вікном, крізь яке відкривався похмурий Лондон. Небо затягнуло густими хмарами, а дощ, здавалось, ніколи не припиниться. Місто миготіло у вогнях, які відображалися на мокрому склі, і виглядало одночасно живим і байдужим.

У мене на руках спав мій син. Він видавався таким крихітним, таким беззахисним. Я тримав його, ніби боявся зламати, але не міг відвести очей від нього. Його невинне обличчя здавалося мені дивним контрастом до того, ким я був, до всього, що я пережив.

Перед очима спалахнули картини.

Криваві битви, які я вів, ненависть, яка рухала мною, і страх, який тримав мене живим. Я згадую дитинство, яке ніколи не було безтурботним. Крики, вбивства, темрява й жорстокість. Я вижив тільки завдяки тому, що рано навчився бути сильним.

Я згадував кожен вибір, який зробив. Кожну душу, яку забрав. Кожну краплю крові, яку пролив, щоб збудувати свою імперію. Звірства, які я зробив, стали частиною мене, але тепер, дивлячись на мого сина, я зрозумів, як сильно я хочу, щоб він ніколи не дізнався про це.

— Ти не будеш, як твій батько, — прошепотів я, дивлячись на маленьку ручку, що міцніше стиснула мій палець.

Переді мною з'явилося інше обличчя — Еда. Його посмішка перед вибухом, його останній погляд, сповнений рішучості. Він помер заради нас. Він віддав своє життя, щоб Нора і наш син мали майбутнє. Я більше не міг собі дозволити бути тим, ким був.