Розділ 24 Нора/Хасан

У гелікоптері було холодно, хоча моє тіло палало від хвилювання. Серце гупало так гучно, що його удари віддавалися у вухах. Я сиділа, тримаючи руку на животі, намагаючись хоч якось заспокоїти себе і малюка. Але це було марно. У голові пульсували молитви, одні за одними, без кінця: Боже, врятуй його. Збережи їх. Нехай все буде добре.

З вікна гелікоптера я бачила смугу. Асмодей стояв поруч із Тайпаном, його постава була міцною, але я знала — він теж бореться із собою. Мій погляд перейшов до Еда. Він ледь тримався на ногах, стискаючи автомат у руках. Кров текла без упину, і навіть здалеку я могла бачити, як йому важко дихати.

Далеко за ними на горизонті виднілися фари чорних джипів. Ліліт. Вона наближалася зі своїми людьми, а разом з нею і Смерть. Вона була близько. Я відчувала її фантомний подих. Її шепіт. Та не розуміла чи ім’я вона промовляє. 

Раптом Ітон почав бігти до гелікоптера. Його рухи були швидкими, вірними, але я бачила в його очах бурю. Він піднявся на борт, і як тільки я відчула його поруч, моє серце трішки заспокоїлося.

— Ти з нами, — прошепотіла я. — Ти тут.

— Це не кінець, Норо, — відповів він, і я відчула, як його голос тремтить.

Я обійняла його міцно, але мій погляд весь час був прикований до Еда. Він залишився на смузі, один проти всього світу. Його постава стала ще більш напруженою, автомат у руках був готовий до бою. Тайпан поглянув на нас востаннє, і я побачила, як він ледь помітно посміхнувся.

— Ітоне… — я намагалася щось сказати, але слова застрягли в горлі.

Гелікоптер почав підійматися, і я бачила, як джипи Ліліт зупинилися. Вона кричала, її накази розривали повітря. Її люди стріляли, і кулі свистіли, мов грім, але Тайпан тримав оборону.

Я дивилася, як його тіло похитується, як він ледве тримається на ногах, але не здається. Він стріляв точно, холодно, не залишаючи їм жодного шансу. Але їх було більше, знайшлося більше.

— Еде… ні… — прошепотіла я, сльози потекли по моєму обличчю.

А потім це сталося. Вибух. Гучний, оглушливий, який розірвав нічну тишу. Полум'я піднялося високо в небо, яскраве, нищівне. Воно проковтнуло все: Еда, Ліліт, людей, що стояли поруч.

— НІ! — я закричала, так гучно, що голос зірвався.

Моє серце зупинилося, коли я зрозуміла, що сталося. Ед… мій друг, той, хто завжди був поруч, той, хто ризикував усім, аби захистити нас — він залишився там. Він пожертвував собою, щоб ми в день жити.

— Він це зробив… — промовила я крізь ридання, дивлячись на полум'я, що охоплювало все навколо. — Він… убив її.

Я схилилася вперед, обіймаючи свій живіт, намагаючись притиснути малюка ближче до себе. Сльози лилися без зупинки, і кожна з них була прощанням із ним.

Гелікоптер підіймався все вище, залишаючи позаду цей хаос, цю ніч, це поле бою. Асмодей мовчки тримав мене, але я знала, що і він переживає втрату. Тайпан був не просто його другим. Він був його братом, і тепер його не стало.

Темрява ночі почала відступати. На горизонті з'явився перший промінь світанку. Сонце збільшилося, освітлюючи небо, що досі було сповнене диму й попелу. 

Я підняла очі, і щось у мені перемкнуло: ця ніч була останньою. 

Війна закінчилася.

Я дивилася на новий день, але в душі носила біль утрати. Тайпан віддав своє життя заради нашого майбутнього…

***

Величезний конференц-зал був сповнений тиші, яка мала свій власний голос. Впливові члени організації сиділи навколо довгого столу, кожен із них із незворушними обличчями, але з поглядами, які свердлили мене наскрізь. Ці люди завжди залишалися у тіні, спостерігаючи, як Ліліт керувала залізною рукою. Тепер вона зникла. Її трон спорожнів, і я збирався зайняти його.

Я стояв у центрі кімнати, рівний і впевнений, як завжди. Усі погляди були прикуті до мене. Це був момент, який я чекав роками. Ліліт завжди була загрозою, неконтрольованою та безумною. Але я не такий. Я знаю, як правильно керувати й підкорювати.

— Сьогодні ми закриваємо найкривавіший розділ в історії нашої організації, — почав я. — Ліліт переможена. Її амбіції й одержимість поставили нас усіх у небезпеку. Але тепер цьому прийшов кінець.

Мої слова були холодними, але в них звучала правда. Багато хто з присутніх чекав цієї миті, щоб позбутися хаосу, який принесла Ліліт. 

— І я беру на себе відповідальність за наш майбутній шлях. Ми маємо розширювати наші горизонти, але при цьому робити це з холодним розумом та уявленням правил гри. 

— Хасане, а як бути з Асмодеєм?

Запитання було неминучим, і я знав, що воно буде ключовим. Я витримав паузу, дозволяючи напруженню зрости, а потім відповів.

— Асмодей нам не загроза. 

Кілька чоловіків обмінялися поглядами, а один із них не витримав і поставив зустрічне запитання.

— Не загроза? Асмодей був одним із найнебезпечніших людей цієї організації та він досі живий. 

— Асмодей сам прийшов до мене після смерті Ліліт, — Ці слова викликали шепіт і легке пожвавлення серед присутніх. — Він сказав мені, що більше не хоче війни. Що відмовляється від усіх прав і могутності, заради спокою та можливості покинути країну.